«Дорога з Парижу в Збройні Сили України»

Військовослужбовець Ігор 211 понтонно-мостова бригада Командування Сил підтримки Збройних Сил України, служить на посаді старшого водія ще із початку повномасштабного вторгнення.
У 2007 році він вже проходив службу у ЗСУ, але по закінченню контракту він поїхав працювати за межі України. В цивільному житті Ігор був далекобійником, а стаж водія близько 15 років. Він спокійно працював за кордоном та об’їздив майже увесь світ. По можливості приїздив в Україну до своєї сім’ї, родини та друзів, та навіть не думав, що одного дня, його життя повністю зміниться…
«Коли подзвонив мій хороший друг, я на той момент знаходився у Парижі. Він сказав, що почались бойові дії в Україні, що почався наступ, повномасштабне вторгнення і….. почалась війна. Зв’язок був просто жахливий, і я надіявся на те, що я щось не так зрозумів чи почув. Адже це нереально, як таке може відбуватися вдома?!» – згадує він.
Після цього, Ігор зустрів своїх співробітників, які були родом з України. Вони також показали йому фото, відео, та ці страшні новини, які сколихнули всю країну. Розуміючи усю серйозність та страшну ситуацію, яка склалась вдома, він прийняв рішення швидко повернутись додому.
Звичайно, що директор не був у захваті від такого рішення Ігоря, і він запропонував йому залишитись, забрати свою сім’ю за кордон і далі жити та працювати.
«Як я міг лишитись там? Як би я спокійно жив, працював та робив все інше, знаючи, що на моїй землі війна? Навіть не дивлячись на те, що моя сім’я була б поряд зі мною, я чоловік, і мій обов’язок захистити своїх рідних, свою землю, а не втікати та ховатися десь далеко! Так само як і мої рідні сказали, що не збираються покидати домівку не дивлячись на те, що почалась війна.» – промовляє військовий.
Його дорога була виснажливою та довгою, адже тисячі кілометрів від дому, затори на дорогах та проблема з білетами були досить відчутними. Лише після довготривалої дороги, як Ігор дістався до Польщі, він зміг потрапив в Україну.
«Перше що я зробив, це зустрівся зі своїми близькими та рідними. Пояснивши своє рішення, я одразу зібрав речі та попрямував до ТЦК біля мого дому. Уся моя родина віднеслась із розумінням, адже це наша спільна біда та горе, і потрібно діяти як можна швидше.
Я чітко пам’ятаю, що у мене не було ніякого страху, я не думав про те, що я чогось не вмію, що я чогось не пам’ятаю, адже пройшли роки після служби. Головне що я тут, і я готовий боротися за нашу країну, за нашу незалежність, та вигнати цей непотріб із нашої прекрасної України!» – каже військовослужбовець.
Потрапивши до Збройних Сил України, Ігор уявлення не мав, що він буде робити, на яку потрапить посаду, та куди його відправлять для подальшого проходження служби.
Але, під час проходження служби в інженерних військах, він пройшов необхідну підготовку, фахове навчання на кранівника, та освоїв всі необхідні знання, які йому не аби як стали в пригоді в подальшому.
«З побратимами із своєї бригади я їздив у райони виконання, адже саме там, нас військових, критично не вистачає, а роботи на лініях оборони досить багато.
Перебуваючи на Харківському напрямку, я виконував завдання за призначенням та активно брав участь у зведенні фортифікаційних споруд. Крім того, так як я водій, моєю задачею також було забезпечення матеріалами, продуктами, пальним, а також ремонт військової техніки.» – розповідає Ігор.
Перебуваючи в районі виконання на Харківському напрямку, військовослужбовець згадує історію, яка його не просто здивувала, а навіть поставила у справжній стан шоку…
«Ще до початку війни вдома, як я працював на фірмі далекобійником, ми з України їздили в Франкфурт на Майні, в Німеччину, а звідти грузилися та їздили на Харківщину. Там, на один із заводів ми постійно возили продукцію і чомусь так співпало, що і в зону бойових дій я потрапив саме на цей напрямок.
І коли ми рухались по одному із напрямків, я побачив, що на місці цього заводу були одні розвалини… Завод був зруйнований вщент, не лишилось взагалі нічого від нього, адже його вороги просто зрівняли із землею… Мене поставило в ступор побачене, адже пройшло десь років п’ять з того часу, а я побачив руїни, ніби минуло вже ціле століття» – із сумом промовим воїн.
Разом із Ігорем до війська долучилось його чотири земляки, з якими він виконував завдання за призначенням, воював та боровся із ворогом. Крім того, для Ігоря було дуже приємним сюрпризом зустріч з одним із них у бригаді. Адже вони не бачились півтора роки, а тут така зустріч в одній бригаді.
«Я дуже добре пам’ятаю той день, коли до нас в частину приїхав на службу ще один військовий, і я його навіть впізнав здалеку, зі спини. Я одразу не повірив, що це насправді він, але, на щастя то був мій земляк. Обійнявшись, ми поговорили, позгадували, та на сьогоднішній день разом служимо в 211 понтонно-мостовій бригаді.
Також, разом зі мною служить ще один мій товариш, земляк, який потрапив зі мною в одну бригаду ще з самого початку повномасшабного вторгнення. От ми троє і воз’єднались, тут, завдяки Збройним Силам України.» – згадує воїн.
«Моєю головною мотивацією є моя батьківщина, мій рідний дім, мої дорогі батьки та моя найдорожча сім’я. Саме тому я повернувся в Україну, тому я долучився до війська і став на оборону своєї землі.
Я не хотів забирати сім’ю з рідної домівки, бо я не тільки готовий боротись до останнього та їх захищати, але й впевнений в тому, що ми переможемо, ми виженемо усіх ворогів з нашої чистої землі і обов’язково все відновимо, відбудуємо і будемо жити в мирі, спокої та вільній країні.» – впевнено каже воїн.
«Кожен українець, кожен чоловік повинен долучатися до війська. Ми повинні бути єдині, ми повинні воювати пліч-о-пліч і разом боротися за свою незалежність.
Для кожного поважаючого себе чоловіка – це є обов’язком! Тільки наша нація хоробрих українців – найсильніша, незламна та непереможна!» – промовляє захисник.