Хто з недолітків-пастушків не переживав під час розповідей старших про загадкові і страшні дива на околицях села та й у самому його центрі, що ставалися то з сим, то з тим надрічнянцем.
Один вигнав коні на ніч, та й приліг на курмані і на хвильку задрімав. Аж чує: голосно ірже лошак, і коні галопують до лісу. Схопився селянин – і щодуху кинувся навздогінці, попри Баранів Поруб, до Діброви. Захеканий, добіг до узлісся, – аж назустріч йому іде панок у чорному костюмі; обличчя не видно, воно затінене крисами капелюха, та й місяць світить з-за його голови.
– Куди біжиш? – запитує. – Ага, коні! Ну-ну, не бійся, нічого з ними не станеться. Ось-но ходи зі мною, я тобі багато чого розповім. – І водив невідомий панок (а то ж сам нечистий був!) нашого сільчанина попри Діброву, по Новій Мірі, вгощав смачними балабушками, давав курити запашні сигарети, – аж поки десь далеко не запіяли півні. Нагло пропав чорний панок, а селянин отямився: – Ов! Та ж то найглухіше лісове урочище – Вовча Вулиця! Як вимчав звідти й «долетів» до Баранового Поруба, вже й не пам’ятає. Дивиться – коні пасуться і лошак також. Тільки от спини їх гарячим потом укриті, аж парують. І боки швидко ходять, – ганяв нечистий! Витягає господар з кишені балабушок, даний «чорним панком», – аж то сухий кінський кім’ях; бере з-за вуха сигаретку, взяту «на потім у нічного співбесідника, – аж воно – гусячк: тобі, запек!
Тож аби-сте знали, діти, від кого тово куріння походить, – підсумовує свою розповідь оповідач, і хлопчакам ще довгі дні і тижні не кортітиме нишком десь у ярку тягнути «шлюга».
А з Левоном Стражниковим таке було сталося, що най Бог боронить всякого хрещеного. Сам мені колись уповідав, і аж на лиці мінився, хоч то давно з ним було, ще як кавалерував. Ішов пізно вночі з тамтого боку додому. Йде по греблі, аж чує, – під Залізним мостом хтось ніби фаткою рибку лапає. Сперся Левон на поручні, заглядає, що там таке внизу? А міст, знаєте самі, – високий. Дивиться, аж то якийсь чоловік у чорному з води виборсався і дряпається підмурівком моста догори: Доліз до половини муру – і – круть-круть, колесом – бабух у воду! Знову вилазить, видряпується, – і знову тої самої. Тут Левон задеревів увесь, але якось перехрестився і, як вітер, погнав додому, ніг під собою не чув. Але тільки вибіг за Барана (крайня хата тоді від Урманя – прим. В.С.), – жене йому навпроти чорний конисько: грива довга розвівається, копита цокотять, форкає голосно. За метрів десять від Левона став дибки, крутнувся, тоді давай метрівку товченого каменю розфицькувати копитами. Левон щодуху кинувся на сіножатку, й так оббіг нечисту силу, й дома тут же вклався спати. Але ніяк не міг задрімати, – страх ним теліпав. Аж запіяв когут, стало трохи сіріти – він набрався сміливості і побіг подивитися, що той кінь наробив з метрами каменю. І що гадаєте? – метрівки всі файненько висипані, ще й приплескані – камінчик до камінчика. Ото нечистий, – бий го, Божа сила!
Після такої оповідки навіть затяті «походжаї» не баряться опівночі в селі, особливо ж, коли нема з ким старшим іти додому.
Але снувалися й інші оповідки-легенди рідного села, що викликали емоції, зовсім відмінні від попередніх.
– Он там, де Золота Липа шумить попід самим Хомом, – найглибше місце. Колись давно-давно, як село було ще маленьке, був тут якийсь пан, що на Їзу – на скруті річки під Хомом – мав дріжджовий завод. А вся долина – від Хому й аж під теперішній костьолик – була засаджена хмелем. З нього й робили ті дріщі. (У селі й понині кажуть «дріщі», а не «дріжджі»). Робили там бідні наймити, за ними наглядав якийсь дуже немилосердний панський посіпака. Було так, що увечері один бідний наймит украв трохи тих дріщей, аби в кишені принести додому. Може, комусь продати хотів, аби дітям хліба купити. Вже доходив наймит під високий берег, як наздогнав його той наглядач, знайшов украдене і почав бідолашного бити по чім попало. Бив страшно, топтав ногами, аж поки наймит не зміг ворухнутися. Він не кричав, не кликав порятунку, не стогнав, тільки сльози з очей дзюркотіли.
– І за що ж ти мені життя забрав? – прохарчав до ката. – Але най тобі Бог простить мою кривду, а я прощаю. Та знай, що до мене сюди вічно будуть іти люди, а ти станеш для них пострахом і сам їх будеш боятися.
Заклекотіло у грудях нещасного і він провалився під землю. Там, де він запався, зашуміло джерело, – і відтоді йдуть до нього люди. А панський посіпака, що так катував неповинну людину, в той самий час перекинувся вовкулакою, став нечистою силою з подобою пса, і тільки опівночі, та й то не кожної – гасає по лузі, де вже нема й стебельця хмелю. Страшить людей і сам кожного хрещеного боїться.
Така, діти, Божа кара може кожного спостигнути за нелюдські вчинки. О, яким презирством і ненавистю до того ката блищали очі пастушків! А дідусь-оповідач, подивившись, чи не зайшла чия худібка у «шкоду», знов сідав і провадив іншої:
– Аби-сте пам’ятали, мої дорогенькі, що ні в котру криничку ні плювати, ні кидати будь-що не можна. Бо криниця – то Боже око на землі. І хто його зневажить лихим словом чи негарним вчинком, буде покараний, як та нерозумна баба. А-а, та ви не знаєте, чого криниця під Кадубиськами називається Бабиною!
Було то ще тоді, як наше село мало кілька хатинок. На його горішньому кінці мешкала одна все чимось невдоволена баба. То се їй не так, то те не по її. Котрогось-то свята погнала вона на пашу волів. Напаслися вони, то й повела напоїти до криниці. Та й саму сонце добре пригріло, напитися хоче. А доступитися до води не може – ноги в болоті в’язнуть. Волам те байдуже: застрягли по коліна. але п’ють чисту водицю, а баба ніяк не дотягнеться.
Розсердилася, враз ломакою вперіщила по краю криниці: «А бодай ти запалася!»
І роззявилася земля, і шубовснула у прірву баба разом зі своїми волами – тільки заклекотіло. Переповідали люди, що через місяць виринула баба з волами аж у Бережанському ставі.
А криниці – нічого, нуртує, як і раніше. Бо ж не для одної баби дав її Господь. Беріжок навколо неї став з літами твердим, – вже будь-хто легко нап’ється чистої води.
Ставало трохи моторошно, і закарбовувалася навік дідусева засторога: не зобидити нічим криницю. А значить – і все, що нас оточує, навіть пташку й комашку.
З таких же – на пасовиську, чи, бувало, на вечорових посиденьках або на празникових сходинах – переповідок розкривалася не одна сторінка веселої і сумної, часом і трагічної історії села, обов’язково через призму долі людської.
– Колись-то зненацька напали на Дрищів ординці – палили на грабували село, а люди утікали в ліси. Утікала й молоденька красуня Тетяна, чи, як звали її пестливо – Танька. Але її стрункий стан, довгі русі коси вже запримітили напасники й погналися за нею, аби спіймати, завезти в Крим і вигідно продати якому-небудь татарському чи турецькому багачеві. Потурчити-побусурманити християнську душу. О, не дай того, Боже!
Утікає Танька через лози й терни, до лісу темного, та верівці-людолови переймають їй дорогу. І біжить вона під гору – там, за горою, спасенна Глибока Долина з крутими схилами, з густим чагарем, з надійним сховком. Ось ще трохи – і вибіжить на рівніше, і додасться сил молодим ногам, і порятується. Та тільки вимчала на гору, на чисте поле, як обхопила її стан арканна петля. І зойкнула сама душу Тетянина: «Господи, спаси і помилуй мене, порятуй від неволі бусурманської, від наруги чужинської! Не дай зайдам на поталу мою вроду і честь дівочу. Ліпше зроби мене грудкою, билинкою, аби тільки не розлучив мене ніхто з землею моєю рідною, українською! Почуй мене, Господи!»
Обернулася до сходу сонця, що якраз першим проміння обливало верховину горба, перехрестилася і – стала грудкою землі.
А перестрашені таким чудом переслідувачі втратили дар мови і позбулися тями. Кажуть, що вони, пойняті переляком, погнали геть від того місця й десь пропали навіки. Якби-то Бог зі всіма зайдами так зробив!
(Написано зі сприянням у збиранні переказів учителькою вкраїнської мови і літератури Оксаною Петрівною Лещук)
В.Савчук. Наш митрополит / В.Савчук. Митрополиче село Дрищів-Надрічне. – Бережани-Тернопіль, 2007. – С.273-277.
Схожі публікації
До 80-річчя з дня народження Василя Савчука
Теплий спомин про Василя Савчука
Василь Савчук [wikipedia]