Василь Савчук: Розгублені. Не довелось. Вечірній малюнок

Василь Савчук 
Розгублені 
Ще й досі живем у чаду від чужого веління:
«Ніхто хай не сміє рівняти вам душу й хребта!»
Тож, вчувши пророків, відразу хапаєм каміння,
Прийшов би Месія − шукали б дерев на хреста.

Живемо ж, одначе… Заплутані в блуд-павутиння;
Не істини світло − звичніша для ока пітьма.
В зайд поводу просим, і топчем коріння родинне.
Читаєм − й не бачим, й не чуєм Святого Письма.

Живемо, здається… Лани переводим у пущі,
Хліби свої власні кидаєм собаці під тин,
Самі ж, як той ідол, все тягнемо руки жебрущі
У світ милосердя й чекаєм собі милостинь.

Отак і живемо. Вже, наче, інакше й не вмієм, −
Труд діда і батька нам вийнято з думки давно.
Хтось оре і сіє, і жне, і молотить, і віє,
А ми… все шукаєм заможної хати вікно.

Вікно ж те − примарне. Окраєць у нім бутафорний.
А гріш подаянь − і долоню, і душу проткне.
Іще за життя нас у назвисько чорно-потворне
Втискають чужі, як у ложе Прокруста тісне.

А ми − ще в надії на щирого дядю, сусіду,
На тих вашингтонів, що являться, може, і в нас.
Та мовчки сприймаєм чужацькі обноски і з‘їди,
І мокнем терпляче під зливами кпин і образ.

І дивно самим нам, козацьким поганим правнукам,
Що жах-пережите ще й досі згинає нас ниць,
Що волі, звитяги, і згоди священної звуки
Не б‘ють переможно до наших світлиць і сердець.