Святий священномученик Йосафат

Хоча храмове свято ми святкуватимемо у неділю, пам’ять нашого небесного покровителя – святого священномученика Йосафата вшановуємо вже сьогодні! Тож запрошуємо вас поринути в історію і дізнатися, ким був Йосафат, чому його зарахували до лику святих та яку роль у цьому відіграв уродженець нашого села.

 

Святий Йосафат Кунцевич (у світі — Іван Кунцевич; близько 1580 — 12 листопада 1623) — видатний церковний діяч, архієпископ Полоцький, чернець-василіянин, один із найголовніших поборників Берестейської унії 1596 року та перший святий українського походження у вселенській Католицькій церкві, прославлений у лику священномучеників. Його постать має виняткове значення для духовної історії України.

Народився Іван Кунцевич у Володимирі-Волинському в благочестивій православній міщанській родині. У юності він переїхав до Вільна (нині Вільнюс, Литва), де працював у купецькій крамниці. Проте комерційна кар’єра його не приваблювала: він усе своє вільне час присвячував молитві, читанню Святого Письма та працям отців Церкви.

У 1604 році він склав чернечі обіти у Вільненському монастирі Святої Трійці, взявши чернече ім’я Йосафат. Разом із єпископом Йосифом Велямином Рутським він став засновником і реформатором чернечого життя за уставом святого Василія Великого (так зародився Василіянський Чин).

У 1614 році Йосафат став архімандритом у Вільні, з 1617 року — єпископом Вітебським, а з 1618 року — архієпископом Полоцьким. На високих церковних посадах він активно опікувався духовним відродженням: дбав про освіту священників, упорядковував богослужіння, особисто їздив єпархією, навчаючи людей та дбаючи про бідних.

Головним сенсом життя Йосафата Кунцевича була справа відновлення єдності Київської церкви з Апостольським Престолом (Католицькою Церквою) на основі Берестейської унії 1596 року.

Він щиро вірив, що розкол християн є великим лихом, і прагнув здійснити євангельський заклик Христа: «Щоб усі були одно» (Євангелії від Івана 17:21). Його миротворча та просвітницька діяльність принесла чимало плодів: значна частина духовенства і вірних Полоцької єпархії прийняла унію. Водночас це викликало жорсткий опір з боку супротивників об’єднання та частини міської влади, які розпалювали релігійну ворожнечу.

Конфлікт сягнув піку під час пастирського візиту архієпископа до Вітебська 12 листопада 1623 року.

Супротивники Берестейської унії за підтримки частини міської влади та радикальних кіл організували заколот проти архієпископа. Натовп озброєних бунтівників увірвався до його резиденції.

Першим на Йосафата напав міщанин на прізвище Калуга, який вдарив його сокирою.

Після цього знесиленого архієпископа добили стрілою або вогнепальним порізом, а саме тіло жорстоко пограбували, роздягли та потягли вулицями Вітебська до річки Західна Двіна, де кинули у воду разом із камінням.

Згодом воно дивом спливло на поверхню нетлінним, що стало першим знаменням його святості.

Останки віднайшли, перевезли до Полоцька та урочисто поховали у Софійському соборі 28 січня 1625 року.

Упродовж XVII–XIX століть мощі неодноразово перевозили, щоб врятувати від знищення. Вони перебували у Вільно, Жировичах, Супраслі та Білій Підляській (сучасна Польща), де в 1873 році російська влада замурувала їх у підвалі церкви.

Під час Першої світової війни мощі таємно віднайшли та перевезли до столиці Австрії. Там вони зберігалися переважно у греко-католицькій церкві Святої Варвари у Відні.

У 1949 році реліквію літаком доправили до Італії, де певний час переховували в монастирі сестер францисканок місіонерок

У листопаді 1963 року, під час Другого Ватиканського собору, мощі урочисто перенесли до головного храму католицького світу.

Основна частина мощей спочиває у Базиліці Святого Петра у правій наві. Скляний саркофаг із тілом святого розташований безпосередньо під престолом святого Василія Великого.

Невеликі частинки мощей зберігаються та виставляються для вшанування у багатьох українських храмах, зокрема у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві та монастирях Отців Василіян.

Процес прославлення Йосафата Кунцевича розпочався дуже швидко завдяки численним свідченням чудес біля його мощей та праведному життю.

Він віддав життя за свої переконання, за єдність Церкви Христової, проявивши надзвичайну лагідність і не взявши до рук зброї для захисту.

У 1643 році Папа Урбан VIII проголосив його блаженним. 1867 року Папа Пій IX урочисто проголосив Йосафата Кунцевича святим.

Йосафат Кунцевич є першим в історії офіційно канонізованим святим українського обряду. До нього святі на наших землях шанувалися переважно за давньоруськими традиціями (як-от князі Борис і Гліб чи святий Феодосій Печерський), але саме Йосафат став першим українським святим, чию канонізацію офіційно та урочисто затвердив Римський Папа за всіма канонами Вселенської Церкви.

На іконах та церковних картинах святого Йосафата зображають у традиційному архієрейському одязі східного (візантійського) обряду, але з певними характерними символами.

Він одягнений у єпископські ризи або чернечий одяг василіянина. У руках зазвичай тримає євангеліє та хрест або патерицю.

Часто поруч або в руках він тримає сокиру — знаряддя, яким його було вбито.

Як і більшість мучеників, святий Йосафат тримає в руках пальмову гілку, яка у християнській традиції є символом перемоги над смертю та мученицького подвигу заради Христа.

Навколо голови зображується німб святого, а іноді з голови виходить промінь або видно сліди від удару на чолі.

Чому саме так? Іконографія Йосафата поєднує два його головні статуси: він є святителем (тому зображений у єпископському одязі як пастир і вчитель Церкви) та мучеником (тому присутні пальмова гілка та сокира як свідчення пролитої за віру крові).

Святий Йосафат є офіційним покровителем Української Греко-Католицької Церкви, а також шанується як покровитель України та один із небесних заступників справи єдності християн.

Його головним життєвим гаслом і сенсом служіння була прагнення об’єднати розколоту церкву. Папа Пій XI назвав його «апостолом єдності слов’ян».

Один факт робить історію канонізації Йосафата Кунцевича не просто сухою сторінкою церковних літописів, а дуже особистою для нашого села.

Постать митрополита Спиридона Литвиновича, уродженця нашого села, є ключовою ланкою в тому, щоб канонізація святого Йосафата у 1867 році відбулася на найвищому вселенському рівні й стала великим тріумфом нашої Церкви та нашої національної ідентичності.

Хоча святий Йосафат прийняв мученицьку смерть у 1623 році, а Папа Урбан VIII проголосив його блаженним ще у 1643-му, шлях до повної канонізації тривав понад два століття через складні політичні перепетії. Завершити цей процес і домогтися остаточного проголошення святим випало у XIX столітті саме завдяки зусиллям українського духовенства на чолі зі Спиридоном Литвиновичем.

Ще бувши парохом церкви святої Варвари у Відні (1848–1857), Спиридон Литвинович активно сприяв налаштуванню тісних контактів із Ватиканом та готував ґрунт для завершення беатифікаційного й канонізаційного процесу.

Коли Папа Пій IX у червні 1867 року призначив офіційну канонізацію, Митрополит Галицький і Архієпископ Львівський Спиридон Литвинович особисто очолив делегацію українських ієрархів, духовенства та вірних, що вирушила до Риму.

Митрополит Спиридон очолив урочисту Божественну Літургію у східному обряді у ватиканських базиліках за участю вселенського єпископату.

Особливим моментом стало те, що під час урочистостей на вечірні митрополит Литвинович виголосив урочистий панегірик (промову) на честь святого Йосафата живою українською мовою. Це стало потужним історичним маніфестом, який підкреслив духовну і національну самобутність українців на міжнародній арені.

Сьогодні, коли ворог намагається нас розділити і зламати, наша головна духовна зброя — це єдність у молитві.

Святий священномученик Йосафат віддав своє життя за те, щоб між людьми панували мир і згода, а не ворожнеча. Зараз він — наш заступник на небі.

Зупинімося на хвилину. Помолімося разом до святого Йосафата!

Нехай наша молитва стане нашим спільним щитом!

 

🎨Ілюстрація: ікона «Святий Йосафат Кунцевич», автор Модест Сосенко