Сьогодні в українській історіографії домінує думка, що українська державно-історична традиція має своїми витоками Київську державу, яка була витвором давніх українських племен і, насамперед, найвпливовішого з них — полян (локалізуються в Середньому Подніпров’ї). Саме полянам, які у VІ—VІІ стст. перейняли назву Русь, судилося відіграти найвидатнішу роль у творенні держави, яка склалася на території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини та з часом розширила свою владу майже на всю Східну Європу. Хоч якими були концепції походження Русі (норманська, кельтська, хозарська, соціальна, автохтонна та ін.), цей термін вживався для означення держави, до складу якої увійшли всі східнослов’янські, а також численні угро-фінські племена.
Отже, на сході Європи безпосередніми предками сучасних українців була створена поліетнічна держава, яку чимало науковців порівнюють з імперією Карла Великого у Західній Європі. Старокиївська держава, як і її аналог — імперія Каролінгів, еволюціонує у ранньофеодальну монархію і сприяє формуванню головних соціальних інститутів феодального суспільства.
< … >
У 70—80-х роках ХІХ ст. цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною і Німеччиною, з одного боку, і Росією — з другого, внаслідок чого Україна могла виявитися можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали виявляти більше зацікавленості ситуацією в Галичині і міжнаціональними відносинами в краї. У свою чергу, неодноразові візити австрійського імператора і престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій викликали політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась отримати поступки від монархії в національному житті.
Перед патріотичними українськими колами з’явилася можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести у практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Е. Гартманом статті «Росія і Європа» в журналі Die Gegenwart, де Російській імперії погрожувалося відторгненням її західних провінцій. Чільне місце у проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території.
У 1886 р. рішучий противник москвофілів, князь А. Сапіга, встановлює приязні стосунки з О. Барвінським і завдяки останньому нав’язує контакти з поміркованими діячами київської «Старої громади». У 1888 р. лідер галицьких консерваторів О. Барвінський відвідав Київ, де в той час в українських гуртках жваво обговорювався проект утворення Київського королівства. Під час однієї зустрічі з громадівцями П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?» Наслідком контактів О. Барвінського з киянами був приїзд до Львова О. Кониського — активного прихильника польсько-українського порозуміння, який виявляв особливу довіру до А. Сапіги і навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами. Цілком ймовірним видається припущення, що саме сину князя А. Сапіги — Леву Сапізі, призначалася корона проектованого Київського королівства.
В галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806 р. давній титул і герби короля Галичини і Володимирії були прийняті австрійськими імператорами і незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Зокрема, 29 серпня 1861 р. в австрійському парламенті єпископ С. Литвинович (від 1863 р. — львівський митрополит) рішуче відкинув твердження поляків, що Галичина — польська «історично-політична індивідуальність»; він підкреслював, що королівство Галичини і Володимирії «належить не до польської, а до української історії».
< … >
Повний текст статті “Королі. Князі. Гетьмани. Монархічно-династичний принцип у державницькій традиції” доступний за посиланням:
https://day.kyiv.ua/article/ukrayina-incognita/koroli-knyazi-hetmany
Схожі публікації
Спиридон Литвинович – невтомний пастир і громадський діяч
“Говорити із світом мовою театру”
Спиридон Литвинович [Енциклопедія історії України]