На столі недописане слово, як надламаний прутик, щемить

Залишився вузенький стікер розчинної кави, що не дочекався Василя Дмитровича Савчука в науковому відділі Заповідника. Але доброю пам’яттю громадиться на бібліотечній полиці підбірка видань творчого доробку.

У Заповіднику втішалися його новими книгами, раділи відзначенням Всеукраїнськими преміями братів Богдана і Левка Лепких, гумориста Степана Руданського, присвоєнням звання Почесного громадянина м. Бережани, цінували його візити. За традицією гостинності щоразу пропонували каву з цукеркою. Василь Дмитрович віддав перевагу розчинній каві і то з незначною кількістю окропу. А коли об’єднував ковток густого напою із цигарковою затяжкою, здавалося, що це були для нього миті найвищої насолоди.

Прямувати до Заповідника найчастіше його спонукали художники і вишивальниці та Шевченківські вечорниці. Поетову присутність на виставках полотен Миколи Бездільного та тернопільської художниці Наталії Басараб, на виставці принтерських репродукцій Шевченкової графіки з музею Києва та львівської мисткині Олександри Зробок, що голкою і ниткою створила ілюстрації до творів Т. Шевченка, вишиванок вчительки Ольги Курис та з вечорниць, де презентував своє видання «Тарас Шевченко і Бережанська земля», читав посвяти Кобзареві – засвідчують представлені тут світлини.

Презентацію погоджували з автором телефоном. Хвороба не давала ні йому, ні нам ніяких гарантій на особисту участь поета в зустрічі з шанувальниками його творчості. Та, на щастя, 20 листопада видалося погіднішим для його сил, і ми в Музеї Богдана Лепкого почули поетичне слово в авторському виконанні.

Як тепер розуміємо – востаннє. Голос, який нам щастило чути упродовж десятків років на святкових заходах у місті і захоплюватися силою тембру, тепер не мав знайомої соковитої насиченості. Як і в переддень його відходу у вічність. Моя з ним розмова 3 квітня о 16. 47 год. тривала недовго і стосувалася його канадійського друга, знаного на Бережанщині і Козівщині Ярослава Гуньки, що 19 березня відсвяткував своє 98-ліття. Василь Дмитрович вітав його через обласну газету, а я уточнювала дату – 13 березня.

Не минуло й півдоби, як 4 квітня сумна вістка вдарила в наші серця. Чомусь пригадалося наша з ним розмова у березні 2004 р. – напередодні його 60-ліття. Полотно цієї бесіди під заголовком «Та не більше від того, що суджено нам» розпростерлося на цілу сторінку в літературно-мистецькому часописі «Жайвір» (№1 (64), 2004). Василь Дмитрович не будував тоді планів, а покладався на долю словами Омара Хайяма: «… те що суджено нам, буде те неодмінно».

Доля присудила йому ще 19 років життя. Виповнених працею зі словом і над словом. Тільки в останній збірці 40 акровіршів. Читаєш і дивуєшся: в якому синтезі має бути творча думка, фраза, рима поета, аби перші літери кожного рядка вірша згори вниз утворили ім’я та прізвище людини з цією присвятою. А тут і Тарасу Шевченкові, й Іванові Франку, й Дмитру Павличку, Ліні Костенко й Богданові Андрусяку і ще 35-ти визначним для його сутності людей. Серед них і поетеса Любов Проць, в збірці якої є такі рядки:

Як зібрався піти, наостанку

Стріпав риму від ловів-облав

І пахуче полінце світанку

У негаснучу ватру підклав.

Та й пішов…

Ще біжу гарячково

За рядком, та безкровніє мить…

На столі недописане слово,

Як надламаний прутик, щемить.

Щемить, як рідним, так і друзям по цеху, і нам, шанувальникам його багатогранного творчого таланту, розквітлого для України в Бережанах.

Надія Волинець,

учений секретар