Боян галицької раті
(причинки до біографії Антона Могильницького)
Так склалася наша історія і так писалася-укладалася історія української літератури, що сотні й тисячі імен чесних ратаїв на культурно-просвітницькому полі невідомі, значна частина таких постатей замовчувалася. Про багатьох якщо й написано, то досить скупо, а часто-густо й необ’єктивно. Про Антона Могильницького в одній з енциклопедій маємо тільки скупі рядки, що він був греко-католицьким священником, деканом, висувався делегатом до галицького сейму й австрійського парламенту, і що йому належать кілька поезій («Русин-вояк», «Скит Манявський»), розвідки про рідну мову. По суті не дає ширшої інформації й енциклопедичне видання 1982 року.
< … >
1859 року А. Могильницький переїхав у с. Бабче, де посів парафію й одночасно консисторія призначила його богородчанським деканом. 1860 р. його обирають до першого крайового сейму, де він дуже часто виступав. Сейм делегував А. Могильницького до віденської Державної Ради. Однією з кращих є його промова, виголошена у Відні 27 червня 1861 р.: «Яко русин з роду, говорю я з глибини руського серця, що руський язик є цвітущий, совершенний і був колись язиком польського королівського двора і дворян… нині твердять наші противники, що руський язик не спосібний до шкіл, до науки…».
Така оборона українського народу і його мови мала велике загальнонаціональне значення. Недарма віденська газета «Ostdeutschepost» видрукувала життєпис А. Могильницького, а українські поети відгукнулися до нього українськими віршами. «Навіть найбільший в тому числі поет Федькович зложив йому поклін, вітаючи піснею «До нашого батька Могильницького» «пресвітлого Бояна галицької раті…».
Важливою стороною у висвітленні останніх років життя письменника є його боротьба з єпископом Спиридоном Литвиновичем. Після виступу А. Могильницького у Відні з промовою єпископ почав його всіляко утискувати, цькувати. Письменник, будучи вразливою натурою, дуже від цього потерпав (про що свідчить лист Івана Могильницького 1864 р. до Амвросія Шанковського). Особливо вразили письменника підозри митрополита (Литвинович 1863 р. став Львівським митрополитом) з приводу «непрязних дописів» до «Слова», А. Могильницький спростував подібні твердження, називаючи митрополита «разячо жорстоким».
Литвинович нібито був згоден «пробачити» письменнику з умовою, що той «поверне на дорогу потрібну». Проте А. Могильницький категорично відмовився. Навернути його на «вірний шлях» намагався і брат письменника. В листах до А. Шанковського він просив, щоб той допоміг «вплинути на Антона і переконати його про замір Литвиновича поетові простити…».
Думки, що «розріз між письменником і Литвиновичем був безумовно однією з причин його упадку…», висловив Т. Лебединцев у листі від 10 липня 1866 р. до брата. До цього спричинило ще те, що «розпорядженням від 14 липня 1864 року А. Могильницького позбавлено почестей Богородчанського декана з надатком попереднього слідства політичної власти першого ступеня».
Навіть з тих архівних матеріалів, що уціліли, видно, що на А. Могильницького постійно влаштовували нагінку вищі церковні сановники. Так, 20 документів латинською та німецькою мовами з 1940 – 1843 рр. розповідають про розслідування Львівською митрополичою консисторією претензій до А. Могильницького його особистих кредиторів; 9 документів з 1841 – 1845 рр. – про звинувачення А. Могильницького в порушенні приписів про сплату особистих боргових відправ; 7 документів з 1852 – 1854 рр. – різні прохання А. Могильницького до вищих церковних інституцій.
< … >
Підготувала наукова співробітниця Музею-оселі родини Івана Франка Леся Кирилович
Схожі публікації
Станиславівська єпархія та Спиридон Литвинович
Спадщина Митрополита. Гробівець Львівської капітули
Спадщина Митрополита. Портрет в Соборі