НАДРІЧНЕ

НАШЕ РІДНЕ СЕЛО

Дрищів в Літописі УПА: Том 43 [Частина 2]

№ 15/I15 
Протокол допиту Івана Миколайовича Підлужного 

Р. 31
Справа Ч: …/48
Підлужний Іван
С/о РО МВД “Савка”

Бережани, дня 8/4.1948 р.

 П р о т о к о л  д о п и т у.

Підлужний Іван Миколайович, уроджений 1906 р. в с. Дрищеві (Надрічне), Бережанського р-ну,
Тернопільської обл., українець, освіта – 2 кл. НШ, невійськовий, жонатий, рільник.
С/о РО НКВД від 1940 р.

Дрищів в Літописі УПА: Том 43 [Частина 2]Я, Підлужний Іван, син Миколи і Марії, з дому Савчук, уродився в сім’ї селян середняків. Родина моя складалася з батьків, найстарша сестра Анна, брат Михайло з 1900 р., сестра Настя з 1904 р., я, брат Петро з 1908 р., Павло з 1911 р. і сестра Стефця з 1919 р.. На сьомому році життя я почав ходити до школи в родинному селі, де закінчив лише два класи. Дальше до школи я не міг ходити, бо в серпні 1914 р. вибухла світова війна і перервала дальше моє навчання.

В 1920 р. помер мені батько. Я в той час був вдома і працював на господарстві.

В 1926 р. я пішов на Залуже [Залужжя] до коваля Голяша вчитися ковальського ремесла.

В 1927 р. мене покликали перед військову комісію, яка збадала моє здоров’я і взнала мене нездібним до військової служби.

Ковальства я вчився півтора року, одначе ковалем я не працював.

В 1929 р. я оженився на Дидик Марії і почав з нею господарювати на п’ятьморговому господарстві.

В 1933 р. мене арештувала польська поліція за те, що я вибив вікна одному господареві. Одначе поліція не доказала мені вини, подержала одну добу і відпустила додому.

В 1936 р. мене втягнули до ОУН. В 1937 р. мене вибрали головою Читальні “Просвіти”, яким я працював всього один рік. В цьому році в нашому селі був фестиваль, на якому хлопці побили “стшельців” з с. Біща, які перескаджали в забаві і недозволяли співати національних пісень. Мене тоді арештувала польська поліція, бо підозрівали, що я також брав участь в бійці. На комісаріаті мене держали дві добі. На слідстві мене тортурували і вимагали, щоб я признався, що я брав участь в бійці, або сказати хто бив польських “стшельців”. Я не сказав їм нічого і мене відпустили додому.

В 1938 р. в моєму селі хтось вбив команданта польської поліції Кокочевського, який дуже знущався над українцями. Тоді знову мене поліція арештувала. На комiсаріаті мене держали три добі. На слідстві мене били гумовими палками по голові, лляли в ніс воду, в уста нафту і змушували говорити хто вбив Кокочевського.

По розвалі польської держави в 1939 р. в нашому селі була акція на місцевих поляків, в якій я також брав участь. Тоді ми застрілили 23 особі. Коли владу перебрали більшовики, то зараз [з] мого села арештували 24 особі, яким закидали участь в акції на поляків. НКВД також питало і за мною, але мене в той час не було вдома. З арештованих більшовики двох засудили, а решту звільнили додому. Між засудженими був Наконечний Степан, який був членом ОУН. В останніх роках польської окупації його підозрівали, що він співпрацює з польською поліцією. Я сам бачив, як на весні 1938 р. одного дня ввечері зайшли до нього поліцаї, засвітили в хаті світло, позатикали вікна і чогось довший час там сиділи. Знову одна жінка підслухала, як командант поліції говорив до своєї коханки вчительки Майданючки, що Наконечний говорить йому про все, що діється в селі. Коли люди з організації хотіли його перевірити, то він почав скриватися. В розвалі Польщі Наконечний брав активну участь в бойових роботах і за це його більшовики засудили. Зараз люди з-за кордону пишуть, що він є в Англії. Люди говорять, що також і Вілгош Дмитро був донощиком польської поліції.

З приходом більшовиків я, крім господарки також займався спекуляцією: купував і продавав різні товари. Рівно[ж] я дуже любив полювати на звірята. Я часто наставляв сильці, а також ходив на полювання з крісом. Весною 1940 р. хтось доніс до р-ну на міліцію, що я з крісом ходжу на полювання. Одного разу приїхав до канцелярії с/ради Семененко (нач. міліції, зліквідований на весні 1947 р. в с. Лапшині) і сказав мені, щоб я віддав кріса. Я говорив, що кріса я не маю, що повторювалося кілька разів. Наприкінці він сказав, щоб я йшов додому, порадився з жінкою та дітьми і приніс кріса. Я пішов додому і вже до канцелярії не вертав. В той час, як Семененко питав мене за крісом я мав захованих аж п’ять крісів, які були здобуті від польського війська. По якомусь часі мене знову покликав Семененко до себе на Малий Урмань. Тут він знову питав мене де є кріс, з яким я ходжу на лови. Я відповів, що кріса немаю, а на лови ходжу зі сильцями. Це, що я сказав, підтвердив голова с/ради Беш і Семененко мене звільнив.

Коли мене перший раз покликав Семененко і казав здати кріса, я думав віддати його. Одначе на це мені не дозволив мій брат Павло і казав, що коли я віддам кріса, то мене більшовики за нього засудять.

В осені 1940 р. мене повідомили, щоб зголоситися на НКВД. Зразу я не голосився, але коли мене покликали втретє, я рішив зголоситися. Того дня, коли я мав зголоситися, я віз з с. Лісник цеглу і переїзджав попри НКВД. Тоді я зайшов на дижурку, де дижурний запитав мене, що я потребую. Я показав йому покликання, дижурний прочитав і запровадив мене до салі №5. Тут застав я слідчого Давчинка (низького росту). Він попросив мене сідати, а відтак почав говорити.

Слідчий: “Як ви називаєтеся?”

Я: “Підлужний Іван з с. Дрищева.”

Слід.: “Чому ти не прийшов, як до тебе прийшли перші повістки?”

Я: “Я в той час їздив до Львова.”

Слід.: “Хто в твоєму селі побив поляків?”

Я: “Я про це не знаю, бо в той час я не був вдома, а їздив з польським військом на форшпан.”

Слід.: “В селі є бандити?”

Я: “Про це я не знаю.”

Слід.: “Як не знаєш, а Потєгач де, як не в банді. Ти його тепер не видів.”

Я: “Ні, я його бачив ще заки він пішов до польського війська.”

Слід.: “Хто в селі обікрав крамницю?”

Я: “Я того не знаю, бо живу далеко від крамниці.”

Слід.: “Хто за Польщі належав до ОУН?”

Я: “Я того не знаю, бо за Польщі я нікуди не ходив і до нічого не мішався.”

Слід.: “А ти не належав до ОУН?”

Я: “До ОУН я не належав. В 1929 р. я оженився і ходив рубати до ліса дрова і так заробляв на прожитися.”

Слід.: “Ти скажи мен[і] чи ти погодишся робити це, що я тобі скажу.”

Я: “Буду робив все, тільки не знаю, що і коли я маю щось робити, то говоріть скоро, бо я лишив коні на гостинці.”

Слід.: “Чи ти будеш слідити за бандитами і доносити мені.”

Я: “Коли загляну, то скажу.”

Слід.: “Ну, добре, зараз ми зробимо це все на документі.”

Відтак він взяв папір завбільшки пів картки із зошита і щось написав. Опісля сказав, щоб я підписався на ньому. Я погодився і підписав. Доперва тоді слідчий прочитав мен[і], що там було написано. До сьогодні пригадую собі такі слова: “Я, Підлужний Іван, уроджений 1906 р. в с. Дрищеві, годжуся слідити за бандитами і доносити про все на НКВД. Коли не буду доносити, то буду відповідати перед воєнним судом.” На заяві була зазначена моя кличка “Савка”, якою я мав підписувати кожний доношений матеріал. Давчинко казав ходити мені попід вікна і заглядати за чужими, не Дрищівськими, людьми сидіти за плотом і дивитися чи хто не ходить по селі зі зброєю, а в першій мірі вислідити чи в селі, не скривається Потєгач. За два тижні я мав прийти до нього і здати звіт зі своєї роботи. На стрічу я мав прийти таки до його канцелярії. З Давчинком на місті, або в селі мені не вільно ніде говорити, щоб ніхто не бачив і не догадався, що я його знаю. На стрічі я мав йти дуже конспіративно, щоб ніхто не побачив.

Означеного дня я на НКВД не ходив. За якийсь час я дістав повідомлення, щоб зголоситися на НКВД. Доперва тоді я пішов на НКВД до Давчинка. Тут він почав мене питати.

Слід.: “Чому ти так довго не приходив до мене?”

Я: “Бо лежав хворий.”

Слід.: “Що ти вислідив.”

Я: “Поки що нічого.”

Слід.: “Й… твою мать, ти погодився добровільно працювати, а матеріалів не даєш. Ти собі легковажив цю справу. Ти знаєш, що коли б я віддав тебе до суду, то ти дістав би десять років тюрми. Скажи чи ти хоча один раз ходив ввечері в село на розвідку.”

Я: “Я слідив, заглядав попід вікна, але нічого підозрілого не бачив.”

Слід.: “До клубу йдеш.”

Я: “Йду.”

Слід.: “Уважай, що хлопці говорять та роблять, чи до клубу приходять хлопці з чужих сіл, з ким говорять, може чужі відкликають місцевих хлопців набік від товариства і їм щось дають, або кудись йдуть. Добре уважай і за всім сліди.”

Я обіцяв йому, що на слідуючу стрічу щось розвідаю. Повернувши додому я більше на НКВД не йшов. Коли за мною питали, то я скривався. Так перебув я до німецько-більшовицької війни.

З приходом німців я з другими людьми пішов до Бережан. Тут ми зайшли до тюрми, де побачили помордованих в’язнів, яких тіла вже розкладалися. З приходом німців я був при сільській міліції, а пізніше працював на своєму господарстві.

В 1942 р. мене арештувала кримінальна поліція, при чому закидали мені, що я обрабував Савчук Осипа з с. Урманя. Рівнож тоді в мене забрали коров’ячі скіри. В тюрмі я просидів півтора року. Мені вини не доказали і відпустили додому. За скіри я мав термін і суд засудив мене на чотири місяці примусової роботи. Я на роботу не хотів йти і почав скриватися. Тоді за мною приїхало гестапо з Тернополя.

В 1943 р. на весні я з Хораба Миколою, Вільгошем і Вороною Василем засіли зі зброєю на людей, які їхали до Львова. Ми здержали спекулянтів з с. Урманя і забрали від них 400 зол. і трохи солонини. Більше вони коло себе не мали нічого. Грішми і солониною ми поділилися.

З приходом більшовиків в 1944 р. я дальше скривався, щоб не йти до армії. При кінці осені 1944 р. я почав робити заходи, щоб дістати документ. Моя жінка ходила з бригадиром міньорів Бараном Василем до нач. Осовіахіма і просила його, щоб він приняв мене до міньорів та постарався для мене документ. Нач. відповів, щоб я прийшов сам до нього. Другого дня знову з Бараном я поїхав до Бережан. Ми зайшли до нач. Осовіахіма і з ним пішли на воєнкомат. Тут дали мене перед лікарську комісію. Бадав мене лікар жид, якого я підплатив і він сказав, що я 70% ушкоджений. Я дістав документ і нач. воєнкомату Окулов хотів, щоб я працював в міській м[’я]сарні. Одначе я на це не погодився, бо в міньорах мені було краще працювати. На документі я мав написано, що я з 1893 р. В міньорах я працював до весни 1945 р. Опісля я став працювати у ветлікарні. Тут працював я аж до 1947 р. В тому часі я захворів і перервав працю.

Весною 1947 р. я поїхав сіяти. Того дня більшовики робили в моєму селі ревізію. Тоді в мене більшовики знайшли в цеглі набої і прибори до чищення кріса. В половині року до села прийшли більшовики зі слідчим МГБ мол. лейтинантом (високого росту, заріст червоний, на обличчі веснянки). Цей слідчий покликав мене до канцелярії с/ради. Тут він запитав мене, як я називаюся, а відтак, що я маю спільного з “бандитами”. Я відповів, що нічого. Дальше він питав мене для кого я заховав набої і прибори до чищення кріса. Я відповів, що не заховував жодних набоїв. Я говорив, що в мене квартирували німці і могли кинути набої між зложeну цеглу. Тоді слідчий почав щось писати. Відтак написав мені картку, з якою я мав зголоситися на МГБ. Що було написано на цій картці я не знаю, бо не можна було прочитати. Одначе на МГБ я не ходив. Осінню того року з МГБ потелефонували до с/ради, щоб я зголосився до р-ну. Я знову не голосився. Після цього я дістав ще два повідомлення, щоб зголоситися на МГБ. Доперва тоді я пішов до р-ну на МГБ. На повідомленні було написано, щоб я зголосився до канцелярії №5. Тоді я пішов до Коземского і сказав йому, що мене кличуть під №5. Він відповів мені, що мене кличе Дзєканов. Він казав, що Дзєканов можливий чоловік, бо він вже в нього також був. Те саме говорив мен[і] і Савчук Степан. Коли я прийшов на дижурку МГБ, дижурний запитав мене, що я скажу. Я показав йому повідомлення. Тоді він сказав мені зачекати, бо того слідчого нема в канцелярії. За кілька хвилин прийшов на дижурку МГБ-іст, убраний по-цивільному, середнього росту, стрункий, обличчя подовгасте, біле, на долішній губі шрам, волосся русяве. Пізніше я довідався, що це був лейт. МГБ Дзєканов. На дижурці він почав питати людей, які тут сиділи хто звідки походить. Коли він запитав мене, я відповів, що називаюся Підлужний Іван з с. Дрищева. Тоді Дзєканов покликав мене за собою до своєї канцелярії. Тут він попросив мене сідати і почав говорити.

Слід.: “Послухай Підлужний й… твою мать, ти правду говори про все, що я тебе буду питати.”

Я: “Що знаю, то скажу. А як я вас маю титулувати.”

Слід.: “Як хочеш так і називай.”

В тому часі хтось постукав до дверей слідчого. Він попросив. Коли двері відчинилися, я побачив на порозі голову с/ради з с. Урманя Когут Івана, який держав під пахвою якийсь пакунок. Слідчий зразу вийшов з ним на коридор і там щось говорили. По кількох хвилинах він повернув назад до канцелярії з пакунком, який поставив до шафи.

Слід.: “Що ти маєш з бандитами.”

Я: “З бандитами я не маю нічого. В нас нема вже бандитів.”

Слід.: “Знаю, що нема, але до вашого села приходять з інших сіл.”

Зі сусідньої салі вийшов цей МГБ-іст, що прикликав мене до себе в с. Дрищеві. Він подивився на мене і сказав: “Й… твою мать, то ми в тебе знайшли патрони.” Він сказав це і пішов дальше.

Дзєканов витягнув зошит, на якому був план моєї вулиці (коло церкви, де було зазначене кожне господарство, студня, більші дерева). Він показав мені місце, де було моє господарство і запитав чи я тут живу. Я відповів, що так.

Слід.: “Ми вже три роки тут, а ти з нами не хочеш працювати.”

Я: “Чому я з вами не працюю. Я роблю все, що голова приказує, здаю контингент, їзджу на норму і т.п.”

Слід.: “Ага – відтак встав, пішов до шафи, де переглядав якісь папери. Звідтам приніс якусь книжку, відчинив її і показуючи на мій підпис запитав – чий це підпис?”

Я подивився і пізнав свій підпис, яким в 1940 р. підписав заяву. Тоді я дуже настрашився, бо на заяві був поставлений рік народження 1906, а я зараз записав собі 1898 р. Одначе слідчий мене за роки не питав і я вспокоївся. Я пізнав свій підпис і сказав слідчому, що то мій. Тоді він сказав: “Ти получився ще в 1940 р. з Давчинком і жодних матеріалів нам не даєш. За це ми тебе дамо під суд.” Я почав просити його, щоб він звільнив мене від цієї роботи, мотивуючись тим, що я старий, хворий і не можу слідити. За це я обіцяв йому щось дати. Слідчий щось подумав, а відтак сказав: “Я не можу цього зробити. Про це я буду писати до області, а ти за три тижні довідаєшся до мене. Це тебе буде коштувати корець пшениці.”

Я: “Ну то добре, тільки мене звільніть.”

Слід.: “А самогон ти женеш?”

Я: “Ні, але я куплю.”

Слід.: “Привезеш мені ще дров і сіна для корови.”

Я: “Сіна я не маю, тільки солому.”

Слід.: “То привези солому.”

Я: “Знову, як я вам привезу дров. Мене по дорозі вчіплять, бо я не маю квіта.”

Слід.: “Будеш везти тоді, коли везуть норму.”

Я: “Це не вдасться, бо інакші дрова везуть на норму, а інакші я привезу для вас.”

Слід.: “То скажи коли ти привезеш дрова, то я зачекаю на тебе на краю міста.”

Я: “Того я вам точно сказати не можу, бо ще не маю приготованих.”

Тоді він взяв кусник паперу і написав мені посвідку, щоб мене не чіпали, бо ці дрова я везу для нього. Він просив мене, щоб я найскорше привіз йому дров, а він так зробить, що мене ніхто не буде чіпати. Відтак він пішов зі мною на місто і показав де мешкає. Тут я з ним попращався і пішов на місто.

За два тижні я приготовив фіру дров, купив літру горілки, взяв бохонець хліба і поїхав до слідчого. Коли я в’їзджав до міста, мене здержав урядник Лісгоспу Наголко і зажадав квіта на дрова. Я показав йому картку від слідчого. Він подивився і сказав: “Зад собі підотри. Нас…ру Матери на таку службу. Вони дістають наряд, то нехай собі куплять дров.” Він забрав мене на лісництво і тут приказав скинути дрова. Відтак я поїхав на місто, фіру лишив коло молочарні, а сам пішов до Дзєканова. З ним я стрінувся коло МВД. Йому я сказав, що дрова, які я віз для нього сконфіскувало лісництво. Тоді він пішов зі мною, ми посідали на фіру і поїхали на лісництво. Тут він пішов до канцелярії і почав сваритися чому сконфіскували його дрова. Відтак забрав назад дрова і завіз додому Дзєканова. (Він мешкає недалеко МГБ, коло пекарні). Тут я скинув дрова, дав його жінці горілку і хліб, фіру перегнав на місто, а сам пішов на МГБ до слідчого, щоб запитати, як мається моя справа. Він сказав мені, що вже написав до області і коли другим разом привезу до нього пшеницю, то вже буде відповідь.

За два тижні я приготував 60 кг. пшениці, взяв 12 в’язанок вівсяної соломи і з тим поїхав до слідчого. В його дома я дав це його жінці, а сам пішов на МГБ до канцелярії Дзєканова. Тут я привітався з ним і сказав, що привіз йому 60 кг. пшениці і 12 в’язанок соломи. Тоді він витягнув зі шафи папку, де була моя заява і показав мені. Заява була перекреслена синім олівцем. Знову на другому папері слідчий написав заяву, ніби від мене, і він казав мені її підписати. Я підписав. Там було написано, що я Підлужний Іван через хворобу та старість не можу вести дальше роботи. Там було написано ще щось більше, але я не пам’ятаю. Я просив слідчого, щоб він подер цю заяву з 1940 р. Слідчий сказав, що мене вже більше ніхто не буде чіпати, але коли б я бачив бандерівців, або щось про них знав, то щоб я дав йому знати. Це діялося на початку місяця січня 1948 р.

За першої більшовицької окупації Лупиніс Гриць признався мені і моєму братови Павлови, що він підписав заяву.

Осінню 1946 р. я перебрався за партизана, взяв кріса і пішов до одного господаря, де вкрав колесо від воза.

По жнивах 1947 р. я в кількох господарів вкрав просо з поля. Один з господарів зловив мене при цьому. Тоді я сказав йому, що мені казали повстанці піти на поле, привезти проса, змолотити і вони від мене його заберуть. Господар тоді вже мені більше не говоривтнічого. Крім цього я їздив на Пліхівські сіножаті красти сіно.

На моїй вулиці до Савчук Степана часто заходить о/у Глєбов. В серпні 1948 р. в нього Глєбов був ввечері і щось з ним говорив. Тої ночі в Савчука були повстанці. Доки прийшов Глєбов, то повстанці з його подвір’я повтікали. Знову повстанець “Олекса” йшов до Савчука, де мав стрінутися з цими, які тут були. Тут його Глєбов задержав. Тоді “Олекса” вистрілив і ранив Глєбова в ногу. Більшовики Савчука арештували, подержали одну добу і звільнили.

Крім того Глєбов зі своєю групою часто заходить до Коваля Петра, Дунай Катерини.

До Вільгош Дмитра часто заходить МВД-ист Тіщенко, який вбив кущевого “Біра”.

Мій брат Петро ще за Польші оженився до с. Бишок, Козівського р-ну. Осінню 1945 р. я стрінувся з ним і він тоді сказав до мене: “Коли почуєш, що мене нема на світі, то не признавайся, що ти мій брат.” Я запитав чому він так говорить. Петро сказав, що над ним висить страшна [біда] і більше не хотів нічого говорити. Весною 1947 р. хтось забрав мого брата Петра, завів до лісу і тут вбив. Люди говорили, що мій брат видав криївку в бишківському лісі, в якій застрілилося п’ятьох повстанців.

Заввага:
Згаданий в протоколі об’єкт був всеціло скомпрометований перед своїми односільчанами. Його всі боялися. Все, що записано в протоколі, він зізнав без технічних середників. До дальшої роботи він не хотів признатися. Технічних середників примінити було неможливо, тому, що він слабого серця і скоро млів та тратив притомність. Є підозріння, що об’єкт доносив на МГБ, бо коли тільки він десь побачив повстанців, то зараз в тому місці більшовики робили засідки.

Дня 11/4.1948 р.

19/1

Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 43. – С. 170-178. 

Боротьба з агентурою: Протоколи допитів Служби Безпеки ОУН в Тернопільщині, 1946—1948: З англ. вступом / Ред. П.Й. Потічний. — Львів: Літопис УПА; Торонто: Літопис УПА, 1995. —  (Літопис Української Повстанської Армії; Т. 43). Кн. 1. — 2006. — 1316 с.