Дрищів в Літописі УПА: Том 43 [Частина 1]

№ 6/I6 
Протокол допиту Стефанії Ільківної Дулеби 

Р. 31
Справа Ч: …/47
Дулеба Стефанія
Агент РО МВД “Ксеня”

Бережани, дня 18/ХІ.1947 р.

 П р о т о к о л  д о п и т у.

Дулеба Стефанія, дочка Галушки Ілії й Марії, з дому Мазурик, уродилася 27.6.1920 р. в с.Дрищеві, Бережанського р-ну, Тернопільської обл., українка, освіта – 4 кл. Нар. Школи, рільничка.
Агентка РО МВД від місяця грудня 1946 р.

В моїх батьків крім мене було ще чотирьох братів. Найстарший Петро з 1916 р. народження, закінчив 4 кл. гімназійних в Бережанах. За польської дійсності був кілька разів арештований за приналежність до ОУН. Молодший від мене брат Володимир за німецької дійсності ходив до школи, а відтак поїхав на Волинь до старшинської школи. Третій брат Евген виве[з]ений на Сибір в 1940 р. разом з мамою, де й померли. Наймолодший Степан за другої більшовицької дійсності скривався. В році 1945 через припадкове самопоранення помер.

На сьомому році життя я почала ходити до школи в с. Бишках, Козівського р-ну, куди в 1924 р. перенеслися жити мої батьки. В 1931 р. я закінчила четверту клясу і більше до школи не ходила. Поля в нас було одинадцять моргів і невеличкий водяний млин.

Після закінчення навчання я помагала батькам на господарстві, бо всі мої брати ходили до школи.

1938 р. найстарший брат Петро оженився за Бойко Катерину з с. Гинович, Бережанського р-ну. Цього самого року він пішов в підпілля.

З приходом більшовиків в 1939 р. брат Петро зі своєю жінкою виїхав до Губернаторства.
В місяці листопаді 1939 р. я вийшла замуж за Бойко Мирона (брат братови Катерини), який також після шлюбу виїхав до Губернаторства. На початку 1940 р. почав скриватися молодший брат Володимир, після чого ми мусіли скриватися вже цілою родиною (вночі не спали вдома). По якомусь часі більшовики зловили мого батька, якого перед самою війною вивезли на Сибір. В 1946 р. ми мали від батька кілька листів, які він писав з Африки. В червні 1947 р. батько помер, не діждавшися нагоди повернутися додому. Перед самою більшовицько-німецькою війною більшовики вивезли на Сибір маму і брата Евгена. Про них з Сибіру ми не мали жодної чутки, тільки згодом довідалися, що вони повмирали.

Я за першої більшовицької дійсності ввесь час скривалася в своєму селі. Вкінці наймолодший брат Степан також почав скриватися.

В 1941 р. по переході німецько-більшовицького фронту, додому приїхав брат Петро, від якого я довідалася, що мій чоловік в 1940 р. переходив через кордон на цю сторону й попав більшовикам в руки. Від нього ми не мали жодної чутки. З[]дому Петро забрав зі собою до
Львова брата Володимира. Петро працював там в організації при якомусь провідникові. Від цього часу я з наймолодшим братом мешкала вдома. Згодом, коли у Львові німці почали арештування, Петро повернув з жінкою додому. По якомусь часі він поїхав знову до Львова, а жінку залишив вдома. В 1942 р. наймолодший брат Степан почав ходити до гімназії в Бережанах.

Про свого чоловіка я не мала жодної чутки. Всі вважали його за погиблого, тому родина радила мені вийти замуж вдруге. Рішаючий голос в тому мали брат Петро і його жінка Катерина (сестра мого першого чоловіка). В місяці листопаді 1943 р. я вийшла замуж за Дулебу Степана, родом з с. Лапшина, Бережанського р-ну. Як ціла родина, та[к] і мій другий чоловік також працював в організації.

До нас додому часто приїзджали з Петром зі Львова ріжні люди, які були в підпіллі. Серед них я запізнала таких людей: пров. “Павло”, пров. “Михайло”, “Сівач”, “Клименко”, “Юлько” (Шепета з с. Лісник коло Бережан), “Дмитро” та інші. Всі вони працювали в СБ, тому часто мали до діла з арештованими і слідствами. Літом 1943 р. вони мешкали в нас постійно через кілька місяців. Деколи харчі до нас передавав Польовий Михайло (директор маслосоюзу в Бережанах) з с. Лісник, який добре знався з “Юльком”.

Коли німецько-більшовицький фронт стабілізувався на Стрипі, вони пересунулися дальше на захід (до с. Лапшина і Вербова, а згодом дальше).

Від коли я вийшла замуж, мешкала в с. Лапшині в домі чоловіка. Перед зближенням фронту чоловік також пішов в підпілля. Коли більшовики зближалися до нашого села, я з іншими людьми втікла до ліса тому, що про більшовиків розказували ріжні історії, як вони знущаються над населенням. За кілька днів, по переході фронту, я знову повернулася додому. До нашого села, а також і до нас додому часто почали приходити підпільники, між якими був і мій чоловік. Деколи через наше село, або в поблизу переходили відділи УПА.

З с. Лапшина скривалося дуже багато підпільників, провідником яких був мій чоловік по пс. “Грізний”. Вони часто робили наскоки та засідки на більшовиків. Після таких акцій на село спадала облава. Село Лапшин добре ставилося до підпільників і у всьому їм допомагало. Станичною серед дівчат була Глушок Настя по пс. “Леся”, яка скривається ще до сьогодні. Її помагали Мельник Настя (зараз скривається), Ганчар Текля (в місяці жовтні 1947 р. арештована) та інші дівчата, яких відтак більшовики поарештували і повипускали. Я ввесь час мешкала в домі чоловіка, де відвідував мене чоловік з іншими підпільниками. Через чоловіка я пізнала таких підпільників з с. Лапшина: Кавара Федір – “Денис”, Гриняшко Григорій – “Сірко”, Гриняшко Микола – “Соловей”, Гриняшко Микола – “Медвідь”, Гринишин Степан – “Бистрий”, Кузів Петро – “Ох”, Слободний Степан – “Крига”, Швець Іван (псевда не пригадую), Кузів Степан – “Данило”, Марків Степан – “Лис”, Матус Василь – “Чабан”, та інших, яких я мало знала. Вже осінню 1944 р. я довідалася, що брата Петра розстріляли з наказу організації. Останньо цілий час він був коло про. “Михайла”. Його псевдо було “Окунь”. Що вдійсності було причиною розстрілу, не знаю. Питляківська (пс. “Марта”, львів’янка, в якої на квартирі були мої брати Петро і Влодко. Перед зближенням фронту вона виїхала разом зі своїм чоловіком і групою пров. “Михайла” в Карпати), яка повернула з Карпат, розказувала мені ріжні історії, які мали б статися причиною розстрілу брата. Наприклад: провідник “Михайло” і мій брат Петро любилися в якійсь “Христі” і щоб позбутися реваля пров. “Михайло” застрілив Петра. Другою причиною мало би бути те, що “Клим” хотів пімститися за свого брата, якого розстріляв мій брат Петро. Він мав компетенції в цьому. Причиною розстрілу брата ”Клима” було це, що він робив ріжні потягнення незгідні з законами організації. Я, вірила, що вдійсності такі випадки могли статися причиною розстрілу брата, тому все мала жаль і ставилася до цих людей з ненавистю. Рівнож, коли брат Влодко коли довідався, що брата Петра (“Окуня”) застрілив пров. “Михайло” і “Клим”, висловився так: “Як то так можна зробити, щоб за бабу можна забити чоловіка. В ОУН працювати більше не буду, хіба як буде Україна і виясниться смерть брата, тоді я включуся до роботи. Я відімщуся за це, коли довідаюся, що брата застрілили за бабу.” Коли ми з чоловіком говорили про цю справу, то він казав, що організація поступила правильно.

Зимою 1945 р. зголосився до більшовиків “Явір” з с. Надорожнева, який точно всипав мого чоловіка, мене та багато більше людей з нашого села. Перед тим він приходив до нас на вечерю, або по якимсь іншим справам. На його всипу більшовики зробили облаву в селі, під час якої поарештували дівчат і родини підпільників. Я втікла з дому і від цього часу вже почала добре скриватися. Багато клопоту завдавала мені шістьмісячна дитина, якої я не могла нігде покинути.

Після цієї облави, я була деякий час в с. Бишках, в домі, де жила моя братова Катерина. Відтак я перенеслася до с. Гинович. Тут Штепована Анна дала мені квартиру в Яцків Катерини, в якої я була около тижня. Відтак я перейшла на квартиру до Рибій Марії. Тут до мене прийшов одного разу чоловік і залишився на день квартирувати. Коло полудня на це подвір’я прийшло двох більшовиків, які збирали городовину. Наша хата була засунена тому, що господині не було вдома. Чоловік втік з хати на стрих, а я вже не мала часу. Тоді чоловік використав момент, як більшовики підходили до хати один за другим і одним пострілом з кріса їх повбивав. Зараз після того чоловік втік до ліса, а я в другий кінець села.

Ціле літо 1945 р. я перебувала в Яцків Теодозії в с. Гиновичах. Тут майже що тижня я стрічалася з чоловіком. Про організаційні справи ми мало говорили зі собою. Деколи з чоловіком до мене приходив “Клим”, який працював в СБ коло пров. “Михайла”. Часто “Клим” приходив до с. Гинович з місцевими підпільниками, як: Королишин Василем – “Явір”, Дидик Іваном, Королишин Славком, Миколою та іншими, з якимим я згодом запізналася. З “Климом” я говорила, хоча все мала на нього жаль за брата.

Осінню 1945 р. чоловік переніс мене на квартиру в с. Шумлянах до Каськи (прізвища не пригадую, мала двох синів, Михайло 17 р. і Петро 13 років). На цій квартирі я була до половини зими, а відтак перейшла до Швець Теклі (в сусідстві Катерини), в якої була до половини літа 1946 р. В тому часі я дальше стрічалася з чоловіком. Між іншим я довідалася хто скривається з с. Шумлян та хто зв’язаний з підпільниками з місцевих людей.

Перед жнивами 1946 р. я знову перейшла до с. Лапшина. Спочатку була на квартирі в Мельник Марти, а в місяці листопаді 1946 р. перейшла до О[л]ійник Гаврила. З с. Лапшина я деколи ходила до с. Гинович до Штепованих, через яких я запізналася з такими людьми з групи пров. “Михайла”: “Гуляй”, “Боян”, “Юлько”, “Топір” (Івашків Василь з с. Бишок), “Полин” (Гірняк Федір з с. Бишок), “Данко”, “Вир” (Шагай Степан). Крім цього до Гинович приходив “Рись” (був при поліції в с. Конюхах) та ті більше людей з групи пров. “Михайла”, але я з ним не стрічалася і не чула про їх псевда.

Одного разу я довідалася, що “Клим” арештував Віцинського Тимофея, якого протоколували в лісі. Зі слідства Віцинський втік до більшовиків. Ще тої самої ночі “Клим” і його хлопці втікли з ліса до с. Гинович, бо сподівалися облави на ліс. Про це мені розказував “Полин”. Від тоді я зор[і]єнтувалася, що “Клим” і інші люди пров. “Михайла” квартирують в лісі коло с. Гинович. А коли перебувають тут ці люди, то мусить бути також і сам пров. “Михайло”.

На початку грудня 1946 р. приїхало до с. Лапшина около 40 більшовиків, які почали арештувати людей. Рано на мою квартиру прийшов лейтинант з НКВД (тільки сам один, середнього росту, рудий, около 30 років, ніс горбатий) і запитав господаря за Дулебою Стефанією, тобто за мною. З цього виходить, що він точно був поінформований про мене і про мою квартиру. Я не признавалась до свого прізвища, одначе він забрав мене [в хату], до якої зганяли арештованих. Того дня більшовики арештували около 30 людей.

Після півгодини мене покликав Глєбов до другої хати на слідство. Тут крім нього був ще провокатор “Остап” ( пізніше я довідалася, що він сам родом з Волині, де видав більшовикам багато криївок; сам він низького росту, чорний, більше як 25 років) і один “істребок” з с. Мечищова Бережанського р-ну, (скорше скривався, а відтак зголосився; високий, сухорлявий, чорний, около 25 років). Глєбов попросив мене сідати, а відтак почав давати запитання, на які я давала або не давала відповіді.

Глєбов: “Ну Стефа, попала?”

Я : “Ну попала”.

Глєбов: “Будеш говорити, що будемо питати? Тільки вважай, бо кажуть с…. не склянка, не пукне. Ой Стефцю пукне, пукне. Скажи мені де є Степан?”

Я : “Не знаю”.

Глєбов : “Вчора вечером був в тебе?”

Я : “Не було”

Глєбов : “Нічого, ти зараз нам скажеш”.

В цей час “Остап” пішов до кухні й приніс пляшку води. Відтак вони всі пішли до кухні пити горілку і їсти, а коло мене стояв на стійці якийсь більшовик. По якомусь часі вони знову прийшли до кімнати і Глєбов приказав мені говорити де є Степан. Я відповіла, що не знаю.

Остап до Глєбова: “Що будемо з нею бавитися, давай її до роботи”. Після цього кинули мене на ліжко, завенули голову периною, Глєбов сів мені на плечі, а “істребкові” приказали тримати за ноги. Тоді Остап почав мене бити патиком. Скільки разів мене вдарив, не тямлю. Коли відкрили перину, знову запитали про Степана. Я дала відповідь подібну першій. Після цього вони знову закрили мені голову периною і почали дальше бити. Не допитавшись в мене нічого, вони примінили другий спосіб. Положили мене через лавку навзнак так, що голова звисала до землі і почали лляти з пляшки воду у уста і ніс. При цьому кричали, щоб я говорила де є Степан. Я нічого не відповідала. В наслідок цього експеременту я почувалася немов би топилася і втрачала пам’ять.

“Істребок” до мене: “А добре топитися? Твій Степан не одного втопив”. Я довго не видержала і стратила пам’ять. Коли прийшла до себе, то побачила, що лежала на землі. В той час Остап копнув мене і закричав: “вставай блядь”. Тоді Глєбов вхопив мене за волосся, підніс догори і посадив на лавку. Дальше знову питали мене де Степан, в котрому лісі перебуває і чи був вчора в мене. Коли не одержали від мене бажаної відповіді, Остап знову приніс пляшку води. Опісля кинули мене на ліжко і знову били, а відтак наливали водою. При цьому весь час питали де Степан. Я відповідала, як попередньо. Так кілька разів вправляли вище згадані методи. Це мене обезсилило до крайності і я почала вмлівати та во[м]ітувати [блювати]. Ще перед допитом мені приказали розібратися до сорочки. Тепер, не осягнувши своєї цілі, приказали мені знову зібратися, а відтак відпровадили до хати, де були арештовані. Арештованих вже не було в цій хаті. Їх скоріше пігнали до Бережан. Це вже було пополудні. Незабаром приїхала підвода, мене викинули на фіру і також повезли до Бережан. Разом зі мною їхала якась жінка, зав[и]нена в хустку. Ще скоріше арештовані говорили між собою, що це Зоська (сестра “Оріха”) з с. Лапшина, яка як арештована показувала більшовикам всипані хати.

В Бережанах мене привезли на НКВД до канцелярії Глєбова, яка поміщалася на другому поверсі. Тут я лягла собі на фотелик, а Глєбов сів коло стола на крісло. Крім Глєбова в кімнаті був ще якийсь “істребок”. Глєбов: “Ну будеш говорити, а то зараз прийде начальник, то він не буде так говорити, як ми.” Я нічого не відповіла.

Около 12-ої години вночі прийшов до канцелярії Глєбова нач. НКВД майор Швець (високий, бльондин, лисий, років около 40, ніс прямий, рябий, говорив по-українськи) і звернувся до Глєбова з запитанням: “Ну, що є жінка “Грізного”?” і приказав перевести мене до своєї канцелярії, яка була на тому самому поверсі по другій стороні коридору. До його канцелярії переходилося через кімнату, в якій працювала його особиста секретарка (висока, сухорлява, около 50 років, чорнява). Майор в своїй канцелярії попросив мене сідати коло печі на крісло, а сам сів на канапу напроти мене. Глєбов також був присутний.

Майор Швець: “Ну будеш говорити все, а то прикажу дати тобі 50 буків, а хлопцям скажу насц… в ведро і виляти тобі в ніс.”

Я нічого не відзивалася. В цьому часі Глєбов вийшов з канцелярії, а незабаром прийшов Польовий (скоріше він працював в організації, був в підпіллі, в 1945 р. злегалізувався і працював у Львові, де його арештували більшовики. На слідстві всипав, що знав, їздив з більшовиками на облави, та брав участь у слідствах). Він знав мене ще за німецької дійсності, бо часто в нашому домі контактувався з Шепетою Михайлом – “Юльком” та іншими провідниками, які приїздили з моїм братом Петром (“Окунем”).

Зав.[вага] слідчого: Польовий Михайло застрілений повстанцями в місяці жовтні 1947 р. в с.Лісниках коло Бережан.

Майор Швець: “Дивись, ми маємо в себе жінку “Грізного”.”

Польовий: “А Стефка”. Рівночасно сів собі коло мене і запитав, чи я часом не хвора. Я відповіла, що ні.

Майор: “А може тебе били?”.

Я: “Я не знаю” і заразом почала мліти. Тоді майор приказав Польовому відвести мене до канцелярії Глєбова, в якій не було нікого. Майор спочатку почав був на мене кричати, а відтак почав мене жалувати й усміхатися. Коли я подивилася йому в очі, відчула, що він шукає зі мною якихсь ближчів зв’язків.

В канцелярії Глєбова Польовий почав питати мене про Степана та агітувати мене, щоб я призналася до всього, то мене пустять додому. Польовий: “І нащо то скриватися. Краще поголоситися так, як другі і жити мирно. От наприклад “Ох” зголосився з жінкою і зараз живе мирно і ніхто його не чіпає. “Оксана” була ще більшою провідницею від твого Степана, а зараз живе в р-ні спокійно. Я знаю, що вони розчисляють тільки на війну. Від німців вони скривалися, від більшовиків також і вже приготовляються скриватися, як прийде Англія і Америка. Доки ж вони вже думають скриватися і коли ж буде та Україна. Мені також вже було доїло то підпілля, тому я виробив собі документ і поїхав до Львова. Одначе і тоді я зле поступив, бо краще було відразу зголоситися до більшовиків і не давати на дурно грошей на документ.” На цьому Польовий закінчив говорити і сказав, щоб я відпочивала, а ранком будемо дальше говорити. До ранку я пролежала в канцелярії Глєбова. Слідуючого дня прийшов до мене Польовий, а відтак дижурний приніс горнятко чаю і половину з чверткової пляшки горілки. За дижурним прийшов майор. Я горілки не хотіла пити. Тоді майор сказав, що мушу випити з ним за наше знакомство. Рівнож і Польовий просив, щоб я пила горілку. Тоді я випила одну малу чарку горілки, а другу до мене випив майор. Після цього мене перевели до канцелярії майора. При слідстві знову був тільки майор і Польовий. Майор звернувся до мене з запитанням: “Може ти хвора?”

Я: “Так.”

Майор: “А що тобі є?”

Я: “Мене побили Остап з Глєбовим.”

Майор: “Нічого, ми зараз приведемо лікаря. А як вони тебе били?”

Я: “Глєбов тримав мене і приказував Остапові бити .”

Майор до Польового: “От сукин син дурак. Він думав, що приведе Стефку разом зі Степаном.”

Майор до мене: “Ти знаєш де Степанова криївка?”

Я: “Не знаю.”

Майор: “Коли він останньо був в тебе?”

Я: “Місяць тому, як я з ним стрічалася.”

Майор: “А де стрічалася?”

Я: “На полі коло цвинтаря.”

Майор: “Як ти знала, що він там буде?”

Я: “Я вертала з церкви з вечірні й стрінулася на дорозі з Панасовим Іваном – “Дубом” з с. Лапшина (Панасом правдоподібно його так прозивають), який повідомив мене, що коло цвинтаря чекає на мене Степан. ”

Майор: “Хто з ним був і скільки їх було?”

Я: “Як я прийшла, то було темно. Ці люди стояли окремо, так, що я їх пізнати не могла. Всіх їх було більше, як десять чоловіка.” Це я вже говорила за інструкцією свого чоловіка. Він нераз казав мені, якби мене зловили більшовики, то на слідстві мусіла б признатися, що стрічалася з чоловіком. При цьому мала говорити, що стрічаюся з чоловіком дуже рідко й що з ним приходить дуже велика охорона.

Майор: “Хто тебе привів до Олійника на квартиру. Чи “Грізний” приказав Олійникові тебе тримати, чи він сам прийняв тебе на квартиру?”

Я: “Я сама пішла до нього і просила, щоб він мене прийняв. Олійник мешкає недалеко нашого дому і він сам погодився прийняти мене на квартиру.”

Майор: “Хто приносив тобі харчі?”

Я: “Мені господар давав їсти то, що готовив для себе, а дещо я сама випрошувала собі по людях.”

Майор: “А які ти знаєш в селі зв’язкові хати й до котрих хат заходять бандити?”

Я: “Я не знаю про ніякі зв’язкові хати. Вечером я нікуди не ходжу тому, що мушу бути коло дитини.”

Майор: “А які ти знаєш зв’язкові дівчата?”

Я: “Я не знаю котрі дівчата є зв’язковими.”

Майор: “А Мельник Настю ти знаєш?”

Я: “Так, знаю. Вона учителювала в с. Нараєві”.

Польовий до мене: “Вона була арештована. За німців мала зв’язок з “Михайлом”. Може ти знаєш де вона зараз скривається?”

Я: “Ні я не знаю де вона зараз скривається.”

Майор: “А де зараз є Глушок Настя. Вона станичною і до неї мусять заходити бандити”?

Я: “Я не знаю про неї нічого, бо вона десь скривається.”

Майор: “А де скривається Ганчар Текля?”

Я: “Про Ганчар Теклю також не можу нічого сказати, бо також не знаю де вона скривається.”

Майор: “А “Сірка” знаєш?”

Я: “Ні такого я не знаю.”

Майор: “А Гриняшка Григорія ти знаєш?”

Я: “Знаю. Він ще за німців приходив до мого чоловіка.”

Майор: “А де зараз перебуває його жінка? Чи він приходить до жінки? Де він скривається?”

Я: “Його жінка живе вдома, але чи він приходить до неї, не знаю. Я бачила його в селі зі зброєю, ще як мешкала вдома, а тепер не знаю де він є.”

Майор: “А “Лиса” ти знаєш? Де він зараз скривається?”

Я: “Так, я знаю “Лиса”. Це Марків Степан. Він часто приходив до мене з моїм чоловіком. Де він зараз скривається, не знаю.”

Майор: “А “Оха” ти знаєш?”

Я: “Ні, не знаю.”

Майор: “Кузьового Петра ти знаєш?”

Я: “Знаю, він скривається.”

Майор: “А де його жінка?”

Я: “Знаю, що вона скривається, але де перебуває, не знаю.”

Майор: “А “Дениса” знаєш?”

Я: “Знаю, це наш сусід. Він також скривається.”

Крім того майор питав мене ще про інших підпільників, про яких я нічого йому не сказала, бо мало їх знала. Перед майором я оправдувалася тим, що в с. Лапшині жила тільки через зиму 1944 р., тому мало знаю людей.

Майор: “Де ці всі бандіти можуть скриватися: в селі, на полі, чи в лісі?”

Я: “Я не знаю де вони квартирують. Чоловік, як приходив до мене, то я за ним не виходжу дивитися, куди він йде.”

Майор: “А ти Стефка не питала де він має криївку?”

Я: “Про це чоловік мені не говорив. Коли я часом його запитувала про що небудь, то він мені відповідав, що мені того не потрібно. З чоловіком я добре собі не жила, тому він до мене рідко приходив. Він женився зі мною, як я була вже молодицею. Коли в нас мала бути дитина, то він казав її стратити. Коли б не дитина, то він був би мене відрікся.”

Майор: “От бачиш. Ти нам про нього не хочеш нічого сказати, ти його скриваєш, а він має баби на ліво і на право. От я тобі зараз перечислю: з с. Лісник (зав.[вага] арештованої: зараз собі не пригадую цієї дівчини), вона була арештована і звільнена, при чому погодилася з нами працювати. Потім в ній залюбився Остап. Одного разу до мене приходить Остап з запискою, яку він витягнув з кишені цієї дівчини і каже: “Я її люблю, а вона блядь дальше бандерівка.” В цій записці ця дівчина писала до твого чоловіка: “Друже Грізний, прости мені це, бо я тебе дуже люблю.” Друга його курва, це Штепована Стефка з с. Гинович. Вона зараз є арештована і мені на слідстві призналася, що спала з “Грізним” в стодолі на сіні. Так спали вони аж до ранку, поки батько Стефки почав з нею сваритися. Третя його скурва на Старому Вербові, яка буде мати від нього дитину. Крім цих він має багато більше.”

Я: “Ви самі бачите скільки він має бабів, тому він не дуже мене любить і не про все зі мною говорить. Він мені не є шлюбним чоловіком. В мене є шлюбний чоловік, Бойко Мирон з с. Гинович, якого за перших більшовиків арештували і не було про нього жодної чутки. Це було причиною, що я пішла жити до Дулеби Степана. Зараз мій перший чоловік повернувся з Уралю додому. Я скоріше жила б з першим чоловіком, ніж з “Грізним”.”

Майор: “Добре, ми тобі приведемо його сюди і ви договоритеся, але скоріше мусиш сказати нам, де є Степанова криївка. Якщо ми скоріше не зловимо Степана, то він не дасть вам обоїм жити.”

Я: “Як я можу видати Степана, коли я не знаю де є його криївка.”

На тому майор закінчив мене допитувати і мене відвели до канцелярії Гл[є]бова. За годину пізніше до мене привели лікаря, який зараз мене збадав. При цьому я розібралася до нага. Лікар дав мені застрики і насмарував побиту частину тіла. На тому бадання закінчилося. Рівнож при цьому баданні була жінка майора Швеця, яка працює лікаркою. Вона сказала, що жінок не вільно так бити. Лікар приказав мені через деякий час пити по трохи спірту, щоб розходилася скіпіла кров. Зараз після бадання дижурний приніс невеличкий стакан горілки, чай і одну булку. Так я пролежала до другого ранку. В середині коло мене постійно стояв стійковий.

Рано до мене прийшов майор і сказав, щоб я вставала, бо прибув мій перший чоловік. По кількох хвилинах прийшов знову майор з моїм першим чоловіком Бойком Мироном і начальником НКГБ Івановим (високий, грубий, дещо молодший від майора). Зараз майор поставив для Мирона крісло напроти мене та попросив його сідати. По боках коло нас сів майор Швець і Іванов. Мирон до мене не обзивався ні словом. Навіть не привитався, як прийшов. Тоді я заговорила до нього так: “Слухай Мирон, прости мені, це що я зробила. Я тепер хочу дальше з тобою жити.”

Мирон: “Як я з тобою буду жити, коли в тебе є другий чоловік.” На це я нічого не відповіла.

Майор: “Тепер Стефка видай нам Степана, а будеш з Мироном жити. Він так довго скучав за тобою і простить тобі це.” Відтак майор звернувся до Мирона з такими словами: “То була війна, вона ще молода, чекала на тебе, але про тебе не було жодної чутки. На її місці ти сам би інакше не зробив. Тепер прости її все і забери жити до себе, але скоріше нам мусить видати Степана.” На це Мирон відповів, що зі мною жити не може, бо в мене є другий чоловік, який зараз є в “банді”. Після цього ніхто не відзивався. Така мовчанка тривала кілька хвилин. Тоді майор сказав, що з того нічого не вийде, а Іванов на мою адресу сказав, що я не хочу нічого говорити. Тоді я звернулася до майора, щоб нас з Мироном залишив в чотири ока говорити. Майор погодився і зараз вийшов з Івановим на коридор, залишаючи відчиненими двері, при яких вони стали слухати. Тоді шепотом я почала до Мирона говорити, щоб він вдійсності не подумав, що я його сюди стягнула. Це якась комбінація майора, а не моя. Мирон почав був висловлюватися про якийсь жаль до мене, як в той час майор і Іванов знову ввійшли до канцелярії. Зараз майор Мирона відпустив додому. На цьому моє переслухання закінчилося і мене двох дижурних відвезли возом до тюрми. Тут мене найскорше зареєстрували на дижурці, а відтак завели до келії-одинки. Зараз за мною привезли мені фотелик з канцелярії Глєбова.

Другого дня рано дижурний подав мені несолодкий чай, води і 25 дкг хліба. Перед тим ще виводили до кльозету. Зараз по сніданні прийшло до моєї келії дві арештантки, які розпалили в печі. В другій годині, за московським часом, подали на обід зупу (к[и]п’яток, в якому плавало кілька кусків квашеного огірка, ячмінні крупи та одна бараболя). Перед вечeром знову виводили мене до кльозету. Вечері не давали. Такий порядок був кожного дня.

По чотирьох днях викликав мене нач. тюрми і відіслав дижурним на НКВД на слідство. В канцелярії майора я вже застала майора і Польового.

Майор: “Ну Стефка, надумалась говорити?”

Я: “Що ж буду надумуватися.”

Майор: “Будеш говорити те, що будемо питати?”

Я: “Ну, що знаю, то буду говорити.” В цей момент до канцелярії майора прийшов, як пізніше сказав майор, секретар партії Вовк (високий, грубий, більше як 50 років).

Вовк до майора: “То хто?”

Майор: “Грізного жінка.”

Вовк: “Ну що їдять більшовики людей так, як ваші говорять?” На це ніхто нічого не відзивався.

Вовк: “Хай вона нам ласкаво подивиться в очі, тоді ми повіримо їй.”

Тоді Польовий сказав мені випростуватися і весело подивитися на всіх, запитавши, чому я не хочу подивитися в очі. Я відповіла, що не всі люди можуть дивитися прямо в очі, без ріжниці, чи вони правду говорять, чи ні. Після цього Вовк вийшов до канцелярії секретарки, а за ним вийшов майор, де вони щось шептали. Відтак майор вернув назад до своєї канцелярії.

Польовий: “Скажи де лапшинські підпільники мають криївки. Менш більш в котрому лісі, на полі, чи в селі?”

Я: “Я вважаю, що квартирують в селі, бо тільки смеркнеться вже вони є в селі, а так скоро вони з ліса не можуть прийти. Я знаю по тім, бо коли Степан приходить до мене, то тільки звечора.”

Польовий: “Чи вони квартирують в криївках, чи на верху?”

Я: “Вони квартирують на верху, бо одного разу, як був в мене Степан, я чула як хлопці говорили між собою, що ще трохи і більшовики підчас облави були б їх знайшли в сіні.”

Польовий до майора: “Ті лапшуки, то тільки люблять рабувати, як наприклад “Лис” зрабував корову і вбив чоловіка в с. Стриганцях. Відтак дав цю корову своїй мамі. Знову одного разу “Лис” з “Грізним” пішли на сільце коло Бережан до одної польки, в якої зрабували якісь речі. Під час тої операції полька замкнула “Лиса” в кімнаті, аж “Грізний” мусів виважувати двері, щоб визволити “Лиса”. Бачиш Стефка, якого ти маєш бандита.”

Я: “Я про це нічого не знаю. Ви може ходили рабувати з ними, то може знаєте про такі випадки.”

Пол.[ьовий] до майора: “Грізний” то такий спекулянт. Він як йде на стрічу до свого провідника, то вбирається в найбільш дране убрання, а тільки поверне зі стрічі, то вбереться, як який кавалір. Сам “Грізний” є великий бабій. На хуторі Рахмістрова, коло с. Рогачина він заходив до коханки “Тата” (тесть “Юлька”) Ольги, за яку вони оба сварилися, а одного разу були б пострілялися.”

Майор: “От бачиш, який твій Степан батяр; ходить по бабах, грабує людей та інше.” Я на це не відповіла нічого.

Польовий: “Ми тебе Стефка випустимо, тільки хочемо від Степана 40000 крб, а йому їх легко зібрати. Ми тобі напишемо картку, ти перепишеш і передаш до Степана, ніби скрито, через в’язнів, які будуть виходити з тюрми. В ній проси його, щоб він викупив тебе за 40000 крб. Цю картку ти передаш через маму “Лиса”, яку ми звільнимо з тюрми. Перед звільненням ми пустимо її до твоєї келії, якій ти ніби хочеш переказати додому, щоб тобі передали деякі речі.”

Відтак Польовий написав картку такого змісту:

“Дорогий Степане, якщо в тебе є ще трошки почуття до мене і якщо ти мене любиш, то постарайся грошей, щоб мене викупити. Поки що старайся грошей, а я тобі в другій записці напишу скільки їх треба. Тут є такий добрий “істребок”, що через нього можна викупитися. Мене дуже побили і я зараз дуже хвора. Це все я терплю через тебе, бо ввесь час питають де ти можеш скриватися. На слідстві я сказала, що ти можеш перебувати в Лісниц[ь]кім, Нараївськім лісі. Рівнож передай мені літру горілки, бо лікар сказав, що мені треба пити горілку, щоб гоїлася рана.

Поздоровляю тебе щиро, бажаю успіхів і не забувай за мене.

Твоя Стефа.”

Відтак Польовий дав мені цей лист переписати. При переписі я змінила Лапшинський ліс Вербівським. Зробила я це для цього, бо в цьому лісі могли бути часом лапшинські підпільники і мій чоловік, а таке моє зізнання могло їх виполохати в інший ліс, на який більшовики можуть зробити облаву. По моїй записці чоловік міг зор[і]єнтуватися, що цю записку комбінував Польовий з майором. Тоді Польовий сказав, щоб цю записку залишити в них в канцелярії, а Брославський (нач. тюрми) принесе її мені пізніше до келії, заки туди прийде Маркова (мама “Лиса”). Відтак Польовий почав дальше питати.

Польовий: “Скажіть мені Стефка, що ви знаєте про “Бея”?”

Я: “Я не знаю “Бея”.”

Польовий: “Та він з вашого села, на прізвище Голяш Гриць.”

Я: “Так, Голяша Гриця я знаю.”

Польовий: “А де він зараз перебуває?”

Я: “Де він скривається я не знаю. Знаю, що він тайно брав шлюб в с. Бишках з якоюсь дівчиною з Золочівщини, яка зараз виїхала до Львова і ходить там до школи.”

Польовий: “А де є його брати?”

Я: “Одного брата Федька забрали німці до війська; Степан ще за німців пішов в партизанку; Василь помер, а Семен з німецького війська попав в більшовицький полон і зараз пише зі Сходу.”

Польовий: “А “Ромка” з СБ ви знаєте?”

Я: “Я чула про нього, що він впав ще тамтої зими в Баранівському лісі.”

Польовий: “Хто ще з ним впав?”

Я: “З ним впав ще Кутний.”

Польовий: “Хто третий?”

Я: “Я не знаю.”

Польовий: “А “Жука” ви знали?”

Я: “Я “Жука” не знала.”

Польовий: “А “Юлька” ви знаєте. Де він зараз?”

Я: “Знаю. Він приходив до нас за німців, а де він зараз я не знаю.”

Польовий: “А “Клима” ви знаєте. Яке його ім’я і прізвище, звідкіля він і де зараз перебуває?”

Я: “Я “Клима” знаю. Він називається Мельник Степан з с. Потока, Козівського р-ну. Де він зараз перебуває, не знаю.”

Польовий: “Де перебуває його жінка. Чи вона мешкає вдома?”

Я: “Вона мешкає в с. Потоці і зараз перебуває вдома. Вона має двоє дітей.”

Майор: “Правильно. Вона в мене сиділа і розказувала, що з чоловіком живе недобре. Чи правда, що він з нею живе недобре і чи приходить він до жінки?”

Я: “Чи зараз він приходить до жінки, не знаю. Знаю, що за німців вони собі недобре жили.”

Польовий до мене: “Михайла” – провідника СБ ви добре знаєте?”

Я: “Ще за німців приходив один пан, якого кликали “Михайло”.”

Польовий: “Ви добре знаєте, що “Михайло” зробив з вашим братом.”

Я: “Ні не знаю, що він зробив з моїм братом.”

Майор: “Зараз ми тобі покажемо знимки “Михайла”.” Відтак він пішов до шафи, витягнув знимки і почав показувати. Перша знимка була пров.”Михайла”, невеликого формату карточка, до половини, в маринарці, сорочка спортова – розщеплена, без шапки.

Майор: “Ну що “Михайло”. Може не маємо його?”

Я: “Так “Михайло”.”

Тоді майор показав знимку “Юлька”, яку я також підтвердила згідну з його особою. Третя знимка була жінки пров. “Михайла”. На запитання майора, чи я пізнаю кого на знимці, я відповіла, що це жінка пров. “Михайла” – “Віра”. Відтак майор показав знимку “Христі”, яку я також підтвердила згідну з її особою. При цьому майор сказав: “Ну що, не тримав “Михайло” знимки своєї коханки? От бачиш, як пани з організації, які хочуть будувати самостійну, по-чесному живуть.” Вказуючи на знимку “Христі” майор дальше говорив: “От бачиш, через цю блядь “Михайло” розстріляв твого брата. А тепер розкажи мені, що ти знаєш про цю історію?”

Я: “Так. Я чула що його розстріляла організація за якесь золото й кульчики, які мав би привласнити собі брат.”

Тепер встряг в розмову Польовий: “Та ж брат Петро з “Михайлом” любився в цій “Христі”.”

Я: “Я також чула про цю історію.”

Польовий: “А від кого?”

Я: “Я чула це від Питляківської Мирослави, Львовянки, яка разом з ними була в Карпатах. Вона має псевдо “Марта”. Ще за німців у неї у Львові мешкали мої брати. Зараз вона арештована разом зі своїм чоловіком і виве[з]ена на Схід.”

Майор: “Тепер розкажи нам все спочатку, що ти знаєш про них ще за німців (тобто “Михайло” і інші), як вони жили, що робили, куди від’їхали та як розстріляли брата?”

Я: “В 1941 р., коли німці почали у Львові арештування, брат Петро повернув зі Львова додому. Від тоді він інколи перебував у Львові, а трохи вдома. Часто з ним до нас приїжджав його провідник “Павло”, який разом з моїм братом працював в СБ. “Павло” так виглядав: високий, сухорлявий, около 35 років, чорний, острий ніс. Разом з ними приїжджав “Сівач”, який так виглядав: чорний, вищий від “Павла”, повний на обличчі, около 30 років. З вище згаданими приїзджали також “Юлько” і Шепета Михайло з с. Лісник, “Клим” – Мельник Степан з с. Потока (низький, бльондин, около 35 років, великі випуклі очі). Всі вони працювали в СБ. Літом 1943 р. до нас приїхав “Павло”, “Сівач”, “Юлько”, “Клименко” (низького росту, бльондин, около 30 років), “Михайло”, який до нас прибув перший раз, і його жінка “Віра”. Крім них були приїхали ще якісь люди, але я їх не знаю. Вони мешкали в нас протягом трьох місяців. Відтак від нас від’їхали до с. Лапшина, де квартирували в Матус Марії. В тій хаті вони стрінулися з німцями, яких побили. Після цього вони знову перенеслися мешкати до с. Бишок. В той час мій брат розстріляв “Климового” брата за грабункові потягання в терені. “Клим” був тоді неприступний в с. Бишках. Про це я довідалася і обі з братовою почали дорікати братові, що “Клим” відімститься, мовляв, “Клим” буде тепер мститися на нашій родині. На це брат відповів нам, що “Клим” не повинен мститися за брата, бо він довідається про всі його грабунки.

З наближенням фронту вони вибралися до с. Вербова, а потім кудись дальше на захід. Ще як вони перебували в с. Лапшині, то я завважила, що брат залицяється до вищезгаданої “Христі”, яка також була з ними. Про дальше їх життя я довідалася осінню 1944 р. від Питляківської Мирослави, яка повернула з Карпат. Вона розповідала, що брат дуже зле жив собі з “Климом” тому, бо “Клим” приписував братові страту його брата. Знову “Михайло”, щоб позбутися реваля до своєї коханки “Христі”, яку він також любив, виготовив з “Климом” акт на брата, ніби то він вкрав золото і розстріляли його. Розстрілював його “Юлько”.

Майор: “От бачиш, тепер ти повинна нам все розказати про них, бо вони є вашими найбільшими ворогами. Якщо ти не причинишся до їх ліквідації, то вони викінчуть вашу родину з корінем. Вони дуже багато нищать людей невинних. Вони думають, що в такий спосіб збудують Україну. Їх є мало і проти нас вони безсилі. Вони грабують людей. Якщо люди їм допомагають, то тільки тому, що бояться, бо за найменше потягнення вони зараз вішають. А тепер ти нам розкажи все про них і ми тебе відпустимо додому, але скоріше мусиш нам підписати кусочок паперу. Для тебе вони є найбільшими ворогами. Вони вбили тобі брата залишаючи жінку й діти сиротами. Отже тепер скажи скільки їх є, до котрих сіл вони заходять, і хто заходить.”

Я: “Добре я розкажу. Ще як я мешкала в с. Гиновичах в Штепованих, то до них приходив “Клим” і інші з цієї групи, як: “Гуляй”, “Топір”, “Данко”, “Полин”. Чула я що з ними є ще якийсь “Рись”, але я його не знаю. Рівнож до Штепованих приходив з цієї групи “Юлько” і якийсь “Боян”. В цій групі є також “Вир” (Шагай Степан з с. Жукова), який заходить з “Юльком” до Гнатишиних (родина “Вира”) на вечерю в с. Куропатниках вони заходять до Бобків Дорки, Бобків Стефки і Кміть Стефки. Вони самі мені призналися, що до них приходить “Клим” зі своїми хлопцями. До них також приходила “Климова” сестра. Дорка нахвалялася, що “Клим” з нею любиться. Між іншим вона казала, що ці хлопці до них приводять свинки і ріжуть.”

Майор: “А де вони можуть бути, де їх криївки?”

Я: “Вони напевно мусять перебувати в лісі між селами: Баранівкою, Куропатниками і Гиновичами.”

Майор: “Чи може бути тут “Михайло”, коли вони є тут?”

Я: “Так, як є тут “Юлько” і “Клим”, то напевно з “Михайлом”. Тут також недалеко ліса крутиться жінка “Михайла” “Віра”, а як вона є тут, то напевно мусить бути і “Михайло”. Одного разу в с. Лапшині на мою квартиру до Мельник Марти прийшла Самійло Марія, яка живе на хуторі за Лапшином і оповідала, що в неї була на квартирі “Чорна” з якоюсь панею “Вірою”.”

Майор: “Добре. Ми за ними пошукаємо. Ми перевернемо кожен кущ і кожну межу.”

На цьому це переслухання закінчилося і дижурний відвів мене назад до тюрми.

Другого дня рано до моєї келії прийшов нач. тюрми Брославський і дав мені цю картку до чоловіка, яку я переписувала в канцелярії майора. Він повідомив мене, що зараз до моєї келії прийде ця жінка, через яку я мала передати цю картку. За кілька хвилин Брославський привів маму “Лиса” до моєї келії, мовляв, я хвора і не можу вийти до неї, щоб переказати додому про передачу. При цьому він так сказав до нас: “Ви собі щось тут поговоріть, мене не бійтеся, я свій чоловік.” Я передала цією жінкою картку, щоб вона дала її моєму чоловікові й попросила, щоб вона принесла мені з дому кожух, светер, білля і харчі. Я хотіла перестерегти цю жінку, що це провокація, але Брославський стояв близько нас, тому я не могла нічого переказати. Пізніше, як я вийшла з тюрми, то ця жінка мені розказувала, що на дворі Брославський ще так до неї  говорив: “Бідна жінка. Хай Степан змилосердиться над нею і її допоможе, а через мене все даст[ь]ся зробити.” Правдоподібно за два дні ця жінка принесла мені передачу, яку до келії приніс сам Брославський. Рівнож він повідомив мене, що відповіді від чоловіка нема.

За два дні після першого слідства (від коли я сиділа вже в тюрмі) по сніданні прийшов до моєї келії майор і сказав: “Добрий день. Ну ти вже здорова, вже краще виглядаєш. Я приніс тобі борщ. Своїй жінці сказав я, що маю в тюрмі дуже хвору жінку й щоб вона дала для неї борщу.” Рівнож тоді майор був приніс мені чотири печені з м’ясом пироги і два жовті яблука. Я тоді стояла коло вікна і відповіла йому: “Я вам дуже дякую за це, що ви принесли мені.” Тоді майор підійшов ближче до мене, пригорнув до себе і поцілував в лице. За це я його відіпхнула від себе й дуже засоромилася. Рівнож і він деякий час до мене не відзивався, а відтак сказав: “Ти засоромилася?”

Я: “Ну та певно, що засоромилася.”

Майор: “Та це нічого. Вибач мені це. Я йду, бо мені треба йти до праці, а банячок передаш Брославським. До побачення.” Я рівнож сказала до побачення і ще раз подякувала йому за це, що він мені приніс. Відтак ключник замкнув двері. Від цього часу я боролася з думками, чому майор мене поцілував. Думала я, що це може бути підступ зі сторони майора, або він направду залицяється до мене. Тоді я постановила обсервувати, що з цього вийде. Коли б майор направду до мене залицявся, то я рішила допустити його до себе, щоб тільки вирватися з тюрми. Я думала, що коли б я його навіть і поцілувала, то це ще не був би жоден злочин. Про це, чи признаюся я до цього Степанові, я не думала.

По трьох днях, пополудні, мене перевели знову на слідство до канцелярії майора. Тут я застала тільки самого майора. По привитанні він попросив мене сідати на канапу. Відтак він сів собі коло мене з лівого боку і почав говорити: “Після цього, як я тебе поцілував, мені так було соромно. Думав, що навіть на слідство не зможу тебе покликати. Я не знав, що ти собі про мене подумаєш. Коли б ти навіть про це комусь призналася, то для мене було б невдобно. Я ж начальник. З в’язнями так невільно поступати.”

Я: “То ще нічого не сталося. Про це я не буду нікому говорити.” Відтак майор знову почав клонити до мене свою голову. Я, щоб дещо більше майорові заімпонувати, почала від нього відсуватися.

Після цього, коли я вже сказала майорові менш-більш про місце перебування пров. “Михайла”, я відчула, що згрішила. Тепер я не знаю куди маю йти. В своїх не буду мати пощади, а коли не піду за майором, то і від нього не буде пощади, бо він може забрати мене на Сибір. Тоді я рішила схилитися в сторону майора, закриваючи все перед чоловіком і організацією.

Відтак майор подзвонив по Польового, а коли цей прийшов, почалось звичайне слідство. В присутності Польового майор лиш час-від-часу дивився в мій бік і підсміхався до мене. Польовий був на кожному моєму слідстві. Тільки ввійшов Польовий до канцелярії, майор сказав до мене: “О, ви вже ліпше виглядаєте, вбрані, зачесані. Що одержали вже з дому передачу?”

Я: “Так, одержала.”

Польовий: “А відповіді від Степана нема?”

Я: “Ні, нема.”

Польовий: “Грізний” напевно цього вечора дістав карточку, бо вже цього вечора був з “Лисом” в його мами. Ми ще спробуємо одну написати. А чому ви не переписали цієї карточки так, як ми були написали?”

Я: “Я переписала так, як було.”

Польовий: “А чому ви змінили ліс Лапшинський Вербівським?”

Я: “Це не має ріжниці, бо це той сам масив ліса.”

Майор: “От бачиш, ми зараз на другий день робили в Лапшинському лісі облаву, під час якої знайшли рискалі. Напевно “Грізний” зі своєю боївкою копав криївку, звідкіля ми його сполохали. Ти напевно щось знаєш про цей ліс?”

Я: “Я нічого не знаю про цей ліс, а якщо змінила назву, то одначе не мінявся сенс.”

Майор: “Тепер скажи нам про свої квартири в с. Лапшині?”

Я: “Літом 1946 р. я мешкала в Мельник Марти і в Олійник Гаврила, звідси мене арештували. В с. Гиновичах я була на квартирі в Штепованого Івана. В с. Шумлянах я була на квартирі ще в 1945 р. в Швець Теклі. В с. Лапшині я собі сама підшукувала квартири. В с. Гиновичах я також сама собі підшукувала квартиру тому, що з Ганею Штепованою я зналася ще за польських часів. В с. Шумлянах дав мені квартиру мій чоловік. В цьому селі якийсь чоловік, якого я не знала, приносив мені щодня молоко, яйця, бараболю та інші харчі. Той чоловік мешкав під лісом, сам старший віком, чорний. В с. Гиновичах і Лапшині харчів мені не давав ніхто. В с. Шумлянах приходив до мене Степан з “Лисом” і “Денисом”. З ним до села приходило ще більше лапшинських підпільників, але вони заходили до Залипської Катерини, де був зв’язковий пункт. В с. Шумлянах в Голуба часто була на квартирі “Чорна” (Матус Марія) і “Оля”. Вони обі зв’язані з групою “Михайла”. Коли я була в с. Гиновичах, то Степан також часто приходив до мене на квартиру. До Гинович часто приходили також і гиновицкі підпільники.” Після цього майор сказав, що мене скоро випустять, але скоріше я мушу підписати заяву, що пімщуся за брата на “Михайлові”, “Климові” і “Юлькові”. Я погодилася з думкою майора. Після агітації Польового і майора я вдійсності хотіла пімститися на цих людях за брата і в цей спосіб вирватися з тюрми. Відносно чоловіка майор говорив, щоб я впливала на нього зголоситися, бо інакше його колись вб’ють на засідці, або застрілять в криївці. Майор рівнож обіцяв сам написати листа до Степана, щоб він зголосився. Відтак Польовий написав ще одну записку до Степана, яку я пізніше переписала. Вона була такого змісту: “Дорогий Степане! Справу викупу я вже обговорила, а ти якнайскорше пришли мені гроші. Пришли сорок тисяч карбованців. Тут є такий “істребок”, який стоїть коло брами в тюрмі, Брославський, якому передай через когось гроші. Бувай здоров і скоро сподівайся мене додому. Твоя Стефа.” По переписанні Польовий переглянув цю записку і я сховала її до кешені. Польовий тішився і впевняв майора, що “Грізний” пришле 40000 крб. Цю записку я мала передати через Брославського тому, хто принесе для мене передачу. На цьому закінчили мене переслухувати і перевели мене до тюрми. Третього дня Брославський приніс для мене передачу і забрав цю картку, щоб передати до Степана. Через три дні ніхто не приносив мені передачі і не було жодної відповіді від чоловіка. Аж правдоподібно на шостий день покликали мене на слідство. Це було перед вечером. На НКВД застала я майора, який зараз подзвонив по Польового. Коли цей прийшов, майор післав його чогось до канцелярії секретарки. Відтак майор сказав до мене: “Що то є, що мене тягне до тебе. Я думаю лише про тебе.”

Я: “Якже ж ви можете думати про мене. Я собі звичайна жінка, а ви все ж таки вчена людина – майор. Як я можу до вас рівнятися. Коли знову у вас є якесь почуття до мене, то пустіть мене додому.”

Майор: “Скоріше ти мусиш підписати заяву, бо про тебе знає більше людей. Так я тебе не можу звільнити, бо ти ж “Грізного” жінка. Коли ти вийдеш, то про це, що між нами зав’язалась любов, щоб ти нікому не говорила, бо я ж начальник, мені так поступати не вільно. Що це сталося я сам не знаю.”

Відтак до канцелярії ввійшов Польовий і майор вже до мене про це більше нічого не говорив. Тепер майор сказав мені, що вже сьогодні покінчимо все і вже завтра я піду додому. Відтак він попросив мене сідати коло стола і написати свій житєпис. В житєписі я коротко списала своє життя, не згадуючи про свої зв’язки і справи зв’язані з підпіллям. По написанні життєпису, на доручення майора я почала писати заяву. Він диктував, а я писала.

Заява.

“Заявляю, що буду все доносити на НКВД, що буду знати про підпільний рух. Від сьогодні хочу стати радянською людиною для Рад.Союзу.”

Заяву я підписала псевдом “Ксеня”, яке мені визначив майор. За завдання я мала розвідувати за підпільниками до яких вони заходять хат, де квартирують, де їх криївки, з якого напрямку приходять, які дівчата з ними зв’язані, які зв’язкові хати і яку ведуть пропаганду. На чоловіка я мала впливати, щоб він зголосився, доказуючи йому, що дальше тяжко скриватися, війни не буде, а ми молоді, нам тільки жити. Крім цього я мала говорити, що за тамтих більшовиків, за німців і тепер скривається, що через нього потерпіла родина й я тепер терплю з дитиною, кінця підпілля не видно. В с. Лапшині я мала розвідувати, де скриваються місцеві підпільники, де їх криївки, звідкілля приходять, бо він (майор), як казав майор, вже раз хоче скінчити з Лапшином. В найкоротшому часі я мала розвідати в с. Гиновичах про пров. “Михайла” і його групу. При цьому майор підчеркнув, що по ліквідації “Михайла”, “Юлька” і “Клима” ціла група розлетиться. З тою метою я мала зайти до Штепованої і там розвідати, чи хлопці з цієї групи, як: “Клим”, “Юлько”, “Боян” і інші приходять до них, або до інших хат. Майор припускав, що після мого арештування і арештування Штепової Стефки, “Михайло” міг з цього лісу вибратися. Якщо його хлопці дальше приходять до с. Гинович, то це буде доказом, що він є на місці. Крім цього я повинна була розвідати про “Михайла” від чоловіка. В розмові я мала запитати його про ріжних підпільників, чи вони ще живуть. Наприклад про “Юлька” я мала запитати, чи він заходить до своєї жінки і по відповіді чоловіка мала зор[і]єнтуватися, чи він тут є. Довідатися чи “Михайло” є в околиці Гинович, це було моє перше завдання. Про підписання заяви я не мала нікому признатися, навіть чоловікові. Про те, до чого я призналася на слідстві, не мала також нікому казати. Між іншим підчеркав майор, щоб я не висловилася перед ніким про знимки “Михайла”, його жінки, “Юлька” та інших. Другий раз говорив майор, що я можу признатися про підписання заяви. Тоді він мав би передавати мною для повстанців мильні матеріали на стрічах. Після виходу з тюрми казав майор, що мене може хтось провіряти з СБ, яким я мала говорити все по інструкції майора. Окремо підчеркнув майор, що може зі мною схоче говорити сам “Михайло”. Якщо б я не призналася до підписання заяви, то перед всіми мала говорити, що на слідстві я оправдувалася тим, що ніби цей чоловік, тобто “Грізний” не є моїм шлюбним чоловіком і я за нього не можу відповідати. Лист до “Грізного” майор обіцяв передати по відході з тюрми. Контактуватися з майором я мала через окрему квартиру в Бережанах, яку майор мав мені показати після відходу з тюрми. До цієї хати я могла прийти в будь котрий день і через господиню покликати майора. Могла також контактувати через його приватне помешкання, викликаючи майора через його жінку. Якщо б мені було невигідно зайти на означену квартиру, або приватне помешкання майора, то мала написати лист-донос з підписом “Ксеня”, вложити в конверту, залякувати і заадресувати: “Начальник НКВД”. Коли б я взагалі не могла ходити до Бережан, тоді могла б написати картку до майора, в якій сама могла визначити йому стрічу біля місця свого перебування. Таку картку заляковану в конверту і заадресовану на “Начальник НКВД” могла передати через будь-якого переїзджаючого шофера, а він мав би кинути в поштову скриньку в Бережанах. Тоді він був би дав мені інші інструкції відносно зв’язку. В іншому випадку я могла в якийсь спосіб прийти до Бережан і договоритися відносно зв’язку. Могла також контактуватися з майором, якщо б не могла ходити до Бережан, через мертвий пункт коло хреста на Лапшинській горі (її називають Коростиха) між Лапшином, а Гайком. Отже пошту мала я класти під каменем коло хреста від с. Лапшина. В першій пошті на тому пункті майор був би назначив мені дні, коли я повинна була класти пошту. При передаванні мені інструктажу майором був також присутній і Польовий. При обговоренні контакту майор був висунув пропозицію дати мені в с. Лапшині якогось чоловіка на зв’язківця. Але проти цього виступив Польовий, мотивуючи, що цього чоловіка я можу скоро розконспірувати. Вкінці на доручення майора, Польовий прочитав мені вже виготовлені листи до мого чоловіка. Їх було три. Один писав провокатор “Ох”, другий Польовий, а третий майор. Змісту їх собі до сьогодні точно не пригадую. Пригадую собі, що “Ох” звертався з проханням до мого чоловіка, щоб він зголосився з повиною, поступаючи так, як він. Підчеркав, що він був більшим провідником за мого чоловіка, зрозумів, що наша боротьба проти так великої держави є безуспішною і тому він зголосився. Зараз живе собі спокійно з жінкою і ніхто його не чіпає. На війну нехай не розчислює, бо її так скоро не буде, а може і взагалі не буде. Більше собі з цього листа нічого не пригадую. По прочитанні цього листа Польовий сказав, що може “Грізний” послухає свого провідника і зголоситься з повиною. Змісту інших листів не пригадую собі. Ці всі листи вони вложили в одну конверту і заадресували “Дулеба Степан”. Цього листа я мала передати при першій стрічі чоловікові. Між іншим майор зазначував, щоб я нікому не говорила про лист до чоловіка. Знову перед чоловіком мала сказати, що якби не лист, то хто зна, чи мене б зараз звільнили, а так спеціально з ним мене післали до нього. Майор пропонував мені перебувати в с. Лапшині, або Дрищеві і там вести розвідку про підпільний рух. На цьому майор закінчив мене інструктувати.

Відтак мене перевели до окремої кімнати, де якийсь слідчий (середнього росту, сухорлявий, бльондин, молодий ще) ще раз списував моє зізнання, помимо цього, що майор також записував при моєму зізнанні. На цьому слідство закінчилося. Пізно вночі мене відвели назад до тюрми. Другого дня рано, по сніданні, привели мене знову на НКВД. Тут в канцелярії Глєбова зробили мені знимку. При тому майор сказав, що коли б я хотіла втікати, то вони за мною пошукають хто зна де. Після цього майор повідомив мене про звільнення з тюрми. По виписанні з дижурки, майор сказав, що він піде вперед, а я слідом за ним і він покаже мені хату, через господиню якої я мала в’язатися з ним. На першу стрічу, яка мала відбутися не дальше двох тижнів, я мала розвідати, чи група “Михайла” є дальше в околиці Гинович і принести відповідь на лист чоловіка. За роботу майор обіцяв мені допомогти грішми, мануфактурою і іншим. Крім цього я не потребувала боятися більшовиків і могла спокійно жити в будь-якому селі. Коли б на мене падало підозріння, майор обіцяв забрати мене до району.

Справу чоловіка майор думав розв’язати через лист. Він сподівався, що чоловік дійсно може погодитися на їхні пропозиції в листах. На цьому ми закінчили говорити з майором і вийшли в місто, щоб запізнатися із зв’язковою хатою. Так ми дійшли по вищезгаданому порядку (майор ішов вперед, а я за ним) до вищезгаданої хати, яка знаходиться на цій вулиці, що шпиталь (по тій самій стороні) у віддалі около 200 метрів від шпиталя в напрямі ринку. Хата ця виглядає так: невеликий партеровий будинок з деревяним ганком, помальованим на зелено. Вікна також помальовані на зелено. Ганок звернений до вулиці. Попри цей будинок, від сторони ринку переходить вуличка догори. Дійшовши до сіней цієї хати, майор покликав господиню, яку він кликав “тов. Лебедьова” (низького росту, чорна, около 35 років) і запізнав мене з нею. Одного разу ця господиня висловилася, що її чоловік працює на НКГБ. Тут я попращалася з майором. Він подав мені руку і я відійшла додому. Зі собою несла я лист до чоловіка. Я не хотіла вірити в те, щоб чоловік зголосився. Підписуючи заяву на співпрацю з НКВД я хотіла врятувати себе від тюрми і пімстити смерть брата на “Михайлові” і “Климові”. Про дальше моє поступування мав вирішити чоловік, який міг перенести мене в якийсь інший терен і я була б порвала з НКВД. Та нажаль це не сталось.

З Бережан я повернула до с. Лапшина. В тюрмі я просиділа більше як два тижні. По п’ятьох днях, після виходу з тюрми, в с. Шумлянах я стрінулася з чоловіком. Говорила з ним дуже мало, бо він кудись спішився. Розпитував, як мене арештували, що питали і як звільнили. Я не призналася чоловікові, що на слідстві всипала, а сказала, що тільки питали за ним. Жалілася перед чоловіком, що мене дуже побили, але я нічого не сказала. Звільнили мене з тюрми тому, що підписала заяву на співпрацю з НКВД, а крім цього вислали мене з листом до нього. Тоді я передала йому листа від майора, Польового і “Оха”. Відносно заяви чоловік спочатку сварив на мене чому я підписала, а відтак сказав, що це нічого страшного, бо тепер всі підписують заяви. Чоловік мав запитати свого провідника, що я дальше мала робити. Відносно листів, він також думав порадитися свого провідника. Між іншим я призналася чоловікові, що майор на слідстві питав мене, що я знаю про “Михайла”, “Юлька”, “Клима” та інших людей з цієї групи, що показував мені знимки вищезгаданих, між якими була також знимка жінки пров. “Михайла”, “Віри” і “Христі”. Чоловікові я не призналася, що сказала на слідстві, що ці люди мусять перебувати в околиці с. Гинович, бо дуже часто туди заходять. Я боялася чоловіка і прямо мені було соромно перед ним. Не призналася я перед чоловіком, що до двох тижнів я мала знову прийти до майора на стрічу з зібраними матеріалами про групу пров. “Михайла”. Зате сказала, що майор визначив мені в Бережанах хату, через яку я мала з ним контактуватися. Одначе він на це нічого не сказав, бо був певний, що я на стрічі не буду ходити. Тоді я сказала чоловікові, що по святах переношуся до свого дому в с. Бишках, мовляв, в такий спосіб мені краще буде оправдуватися перед майором за незбирання матеріалів про підпільний рух. Чоловік радив, щоб сказати майорові, якщо б він мене десь стрінув, що якісь підпільники, яких я не знаю, заборонили мені мешкати в с. Лапшині та інших селах Бережанського р-ну. На цьому ми з  чоловіком розійшлися. Він мав відвідати мене ще в Різдвяні Свята в с. Лапшині. По двох, чи трьох днях я пішла до с. Гинович до Штепованих, щоб зібрати ближчі інформації про групу пров. “Михайла”. Тут я довідалася, що хлопці з цієї групи дальше приходять до с. Гинович і заходять до Штепованої Насті (дочка Івана, яка тоді якраз вийшла[,а друга] його дочка Стефка була тоді само арештована, як я і разом зі мною вийшла) й до Гнатишина (тітка “Вира”, який також належав до групи пров. “Михайла”). Це я довідалася в розмові з дівчатами в Штепованого Івана. Вони перед мною не крили жодних таємниць тому, що ми зналися добре ще з давна. Того самого дня я повернула назад до Лапшина.

Перша Стріча.

По кількох днях (на наш Святвечір 1947 р. ) я пішла до Бережан на стрічу до майора. Чому я йшла на стрічу, майже сама не знаю. Мене в’язало з ним те, що я вже скоріше всипала деяких людей і тепер чулася вже частинно по стороні більшовиків. Крім цього я собі пригадувала все пересторогу майора, що він мене всюди знайде, бо має мою знимку. Рівнож я хотіла вдійсності пімститися на людях, які стратили того брата. З майором я зв’язалася через Лебедьову, яка покликала його до свого мешкання. По привитанні майор взяв мене на коліна, почав пригортати мене до себе і говорив: “Дорога Стефусю, як мені за тобою вкучилося. Що це так нас звело до купи. Я все думав що з тобою є. Я не сподівався, щоб ти прийшла до мене. Я думав, що тебе Степан кудись забере, ти йому про все розкажеш, а тоді я міг би бути караний від своїх, а рівнож і Степан міг би на мені пімститися.”

Я: “Та що це з вами, я собі звичайна баба.”

Майор: “Я сам з простого роду і не люблю таких кокеток. Я тебе люблю і все. Що ти не хотіла б я тобі постараюся.”

Я постійно успокоювала майора і казала, що до кімнати може ввійти господиня. Відтак я говорила майорові, що листа до чоловіка ще не переслала, бо він не спішиться до мене і я з ним ще не стрічалася. Майорові я не хотіла признаватися, що я стрічалася вже з чоловіком. Я хотіла цю справу якось відтягнути. Тоді майор почав випитувати мене, що я робила.

Майор: “Де тепер проживаєш?”

Я: “Я тепер мешкаю в с. Лапшині в тої самої господині, де мешкала попередньо (Мельник Марта).” Дальше я почала розказувати, що не маю де мешкати, люди мене бояться, не хочуть харчувати, а в моїм домі мешкають якісь чужі люди.

Майор: “Найкраще було б, щоб ти мешкала в с. Лапшині, бо звідси краще буде контактуватися. А тепер скажи мені, що ти розвідала про “Михайла”, “Юлька” і “Клима”.”

Я: “Я була в Гиновичах в Штепованих, де довідалася, що до них дальше приходять повстанці. Найчастіше приходить “Клим” та інші хлопці з цієї групи. “Клим” запитував в Штепованих, як мається справа з їх дочкою Стефкою, яка в той час сиділа арештована. Від коли арештували Стефку, то повстанці почали заходити до Штепованої Насті, яка мешкає недалеко свого батька. Крім цього до Гнатишина заходить “Спарт” (“Вир” – Шагай з с. Жукова), який є кревняк до Гнатишиних. З ним також приходить “Юлько” і вони тут вечеряють.”

Майор: “Де може бути їх криївка?”

Я: “Шукайте в лісі під с. Куропатниками.”

Я не знала в котрій частині ліса могли бути вдійсності криївки, а під Куропатниками сказала прямо тому, що не мала що сказати майоров[і]. На запитання майора, по чому я ор[і]єнтуюся що криївка є під Куропатниками, я відповіла, що вони також заходять до Куропатник, тому десь там в лісі мусить бути криївка. До кого вони заходять в Куропатниках я говорила вже при слідстві.

Майор: “Чи не чула ти, щоб до Лапшина до якихось хат заходили бандити”.

Я: “Ні не чула нічого”.

Майор: “То ти старайся слідкувати на Святвечір, чи вони не прийдуть до села і до яких хат вони будуть заходити. Крім цього розвідай хто буде ходити колядувати, скільки грошей заколядують і кому їх передадуть. Це все скажеш мені на другій стрічі, на яку прийдеш тоді, коли будеш мати змогу, найдальше до двох тижнів. Тобі можуть заборонити ходити до р-ну.”

Дня другої стрічі мені майор спеціально не визначував. Довго я з ним не говорила, бо спішилася додому. При відході він питав мене, коли я ще прийду до нього. Я відповіла, що коли буду мати час, то прийду. Цей раз я вже говорила до майора через “ти”, але все ж таки в більшості зверталася через “ви”. На тому стріча закінчилася і ми розійшлися. Стріча відбулася в одній з кімнат Лебедьової. Майор перестерігав мене, щоб на цю квартиру заходити обережно, щоб хтось не підглянув місця стрічі.

На Святвечір я стрінулась в Лапшині з чоловіком і братом Влодком. Вони розпитували мене точніше про слідство. Братові я навіть не признавалася, що підписала заяву. Чоловікові також більше нічого не сказала як на першій стрічі. Про стрічу з майором також не сказала чоловікові, тільки говорила, що ходила до Бережан до дентиста. Кожного вечора чоловік в свята приходив на мою квартиру. В розмові з ним я висловилася, що майор назначив мені хату в місті, через яку я мала з ним зв’язатися. На стрічі мала приходити тоді, коли б зібрала матеріали про підпільників. На запитання чоловіка, що він казав мені розвідувати, я відповіла, що мала повідомляти майора до котрого села заходять підпільники, з котрого напряму приходять, чи квартирують в селі, де квартирують, на які хати заходять і хто збирає харчі для підпільників, гроші та контингент. Чоловік дорікав мені, що я підписала заяву, а відтак радив не стрічатися з майором, а коли б стрінулась, то чоловік радив сказати йому, що я нічого не розвідала, бо нікуди не ходжу і з ніким не стрічаюся. Відносно листа чоловік радив сказати, що прийшли якісь підпільники, яких я не знаю і забрали листа та сказали мені в Лапшині не мешкати. Отже зараз по святах я перенеслася до с. Бишок, Козівського р-ну, щоб в такий спосіб могла менше майорові попадатися під руки. Чоловікові я нічого не згадувала про залицяння майора до мене. Я встидалася його.

Зараз по святах я переїхала до с. Бишок, до свого дому, де мешкала моя братова Катерина. В той час до Катерини часто приходив голова с/ради с. Бишок Голяш Семен, який любився в ній, помимо цього, що він має свою жінку. Крім голови с/ради до Катерини часто приходив капітан НКГБ Спинко, який оперував з групою в с. Бишки, Потік. Його група начисляла сім чоловіка. Він приходив за горілкою, наїстися, або загрітися в хаті, чи відпочити. Я не бачила ніколи, щоб він десь скрито говорив з Катериною. Коли ми стрінулися перший раз, він запитав, що я за одна. Я відповіла, що братова Катерини, що мешкала тут за німців, а потім без шлюбу пішла мешкати до Дулеби Степана в с. Лапшині, який пішов в “банду”, після чого я повернулась назад жити додому. Він ближче мене про це не розпитував.

Після 20/І.1947 р. в околиці між Бишками, Куропатниками, Баранівкою, Гиновичами і Жуковом було багато більшовиків, які робили облаву на ліс. Згодом я довідалася від мами одного підпільника, яка чула від більшовиків, що в лісі в околиці Жукова, а Куропатники з криївки витягнули “Михайла” та його жінку. Тоді Катерина сказала до мене, що і він не прожив довго. Я не признавалася їй, що я ближче знаю щось про цю справу.

Друге арештування.

По кількох днях в с. Бишках також була облава, під час якої в нас в стайні під порогом знайшли дві пачки з орг. літературою, набоями та якісь інші речі. Ці пачки ще перед приходом більшовиків закопали мої молодші брати. Я також знала про них, але до цього часу не сказала більшовикам. Після цього мене з Катериною арештували і відставили до Козови на НКВД. Тут Катерину залишили на дижурці з іншими арештованими, а мене забрали до тюрми, де я просиділа цілу добу. Другого вечера мене з Катериною відставили до Бережан на НКВД. В Козові нас на слідство не брали. Як я сиділа в тюрмі, то Катерину викликали з дижурки тільки білити кімнату. Про це розказувала мені сама Катерина. В Бережанах на НКВД нас посадили в пивницю. Катерину посадили окремо, а мене з якимись трьома дівчатами. Другого дня рано Катерину покликали на слідство. Відтак по трьох годинах мене покликали до канцелярії нач. НКВД майора Швеця. Тут я застала Катерину і майора. Майор ніби зі здивуванням запитав: “Ну що ж, ти знову попала сюди?” Я відповіла, що привели мене, але чому, не знаю. Тоді майор написав Катерині розписку звільнення додому і Катерину відпустив, а мене дальше задержав в канцелярії. Коли Катерина відійшла, він запитав, чиї ці знайдені  речі й хто їх заховав. Я відповіла, що це речі брата Петра, а заховали їх молодші брати. Ми так порадилися з Катериною зізнавати. Майор запитував, чому я скорше йому про це не сказала, а він був би забрав сам і без шуму. Дальше майор запитав скільки я мала братів і де вони. Я відповіла, що в мене було чотири брати: Петро, про якого він знав; Евген, який поїхав на Сибір; Влодко, який скривається, але в організації не працює, і Степан, який також скривався, а в 1945 р. сам себе поранив і помер. Дальше майор питався, як знайшли ці пачки, як мені сиділося в Козові та про дорогу. Я розповіла так, як було.

Майор: “Я знав про це скоріше, бо тут був полковник і підполковник, які про це розказували. Ну що, ти таки в Бишках мешкаєш? А чому ти перейшла туди?”

Я: “Ще як я була в Лапшині, то до мене прийшло чотирьох підпільників, яких я не знаю. Через них я передала до чоловіка листа, бо чоловік переказував через них, щоб вибратися з Лапшина через те, що до мене під час слідства приводили другого чоловіка. Ці люди повідомили мене, що чоловік до мене більше не прийде.”

Майор: “А чому ти передавала через них листа?”

Я: “Тому, що вони казали мені, що чоловік не прийде.”

Майор: “Краще було через них не передавати. А що ти в свята нового розвідала?”

Я: “Я нікуди не ходила, тому нічого не могла розвідати. В свята колядували в Лапшині хлопці і дівчата. Говорили, що гроші віддають на церкву. Хто колядував не знаю.”

Майор: “Бачиш Стефка, я вже пімстився за твого брата. “Михайла” ми вже застрілили. Я не сподівався, щоб “Михайло” якраз тут був. Дивно мені, що він тримав коло себе “Клима” – звичайного селянина. Крім цього немалим здивуванням для мене було це, як витягнули з криївки вбиту Наталку. Я мав її на слідстві, під час якого вона до всього призналася і я звільнив її. Останньо вона працювала у Львові, звідки вона втікла. Дивно, що її все простили і вона опинилася в “Михайловій “ криївці. З криївки ми витягнули її протокол, в якому вона зізнавала все про мене: як я її бив, лікував, чим ми її годували, ну точно все, що тільки знала про нас. За те, що ти допомогла нам ліквідувати “Михайла”, то для тебе люди з області приділили дві тисячі карбованців.”

Я: “Я грошей не хочу. Якщо я вам подала деякі матеріали, то тільки, щоб пімститися за брата, а нагород не хочу.”

Майор: “Гроші мусиш приняти, бо так приказали люди з області, а мені напиши розписку. Тоді майор дав мені дві тисячі карбованців, а я написала квіт, який підписала псевдом “Ксеня”.”

Майор: “А чи ти знаєш де в той час був “Юлько” і інші люди “Михайла”. Коло нього мусіла бути якась охорона. Він же сам не сидів. Коло них хтось мусів услуговувати?”

Я: “Я не знаю де ці прочі були.”

Майор: “До другої стрічі ти старайся довідатися де зараз перебуває “Юлько” і інші. Можеш розвідати через Гиновичі, чи вони дальше там приходять, чи вибралися з ліса.”

Майор знав, що я ношу до Штепованих шити, тому радив через них вести розвідку. Радив також якось запізнатися з жінкою “Юлька”. Після цього майор вже більше мене нічого не питав, лиш підійшов до мене, поцілував в уста і сказав: “Дорога Стефусю, золото моє. Ти десь була змерзла там в Козові?”

Я: “Змерзла. Мене кинули до холодної і не давали їсти.”

Майор: “От сукі сини. Чого вони хотіли. Я, коли довідався від підполковника, що ти там сидиш, бігав сюди і туди. Дзвонив, щоб вони передали вас сюди. Вони відповіли, що коней не мають. Я вже хотів і свої коні посилати. Відтак вони повідомили, що ночю доставлять вас до мене. Слухай Стефусю, зайдеш зі мною на квартиру?”

Я: “На яку квартиру?”

Майор: “На Остапову. Я маю ключ від неї. Там ми більше поговоримо, полюбимося та поділимося своєю долею. Коли підеш, то я скажу господині, щоб там напалила.”

Я: “А господиня, що подумає?”

Майор: “Вона не буде знати хто там буде, бо я вже був на цій квартирі з прокурором, полковником і іншими людьми.”

Я на це погодилася, бо хотіла триматися тільки його. Що мене спонукало погодитися на це? Він якось заволодів мною, полонив мене своєю волею. Я йшла туди, куди мене тягнули гріхи. Погоджуючись на те, я думала рятувати себе, щоб уникнути переслідувань зі сторони більшовиків. Відтак майор сказав, що звечора він дасть мені посвідку про звільнення з тюрми. Зі мною піде на дижурку, де мене повинні виписати, а він сам за цей час зажде на мене на вулиці. Дальше він мав йти вперед, а я за ним на деяку віддаль, аж на цю квартиру. Рівнож сказав, що принесе там для мене вечерю і вина. Відтак віддав мене назад до тюрми.

Вечером ми зробили так, як були умовилися. Зайшовши на бувшу квартиру провокатора Остапа, я побачила на столі дві (тричверткові) пляшки червоного вина, варені яйця, смажену рибу, ковбасу, булки і цукорки. Майор сказав мені роздягатися. Я це зробила. Відтак ми почали пити вино. Тоді майор: “Від коли я живу з жінкою, мені ще таке не придавалося.”

Я: “А як же наше життя має виглядати. Що з того вийде?”

Майор: “А що ти на це дивишся. Раз живемо на світі. Сьогодні ми обоє живемо, їмо, п’ємо, а що поза нами, хай нас не інтересує.”

Випивши дві склянки вина, я впилася. Тоді майор положив мене на ліжко, визув, роздягнув і накрив периною. Рівнож тоді стягнув майтки. Я почала стогнати. Майор сів на ліжко, визувся, загасив світло, а відтак положився коло мене. Зразу він хотів зі мною щось мати, одначе я сказала, що зараз я хвора, мене нудить і він дав мені спокій. Коли я вже переспалася, майор сказав: “Ну що, тобі вже легше?” Відтак почав мене цілувати, а потім сказав, що він вже дальше не може чекати. Так ми мали полові зносини. Після цього ми повставали і не вбираючись дальше почали пити. Тоді я до нього сказала: “Ну що ми зробили?”

Майор: “Не бійся нічого. Ти своєму Степанові не скажеш, а я своїй жінці. Раз нас судьба зводить до купи, то й жити будемо.”

Після цього майор оповідав мені, як він був ще хлопцем, ходив до школи і мешкав в гуртожитку. В цей час він дуже не любив жидів. Одного разу коли одна жидівка йому щось сказала, він скинув її з балькону і вона забилася до хідника. Відтак він з цього міста втік аж на Сибір, де вчився на машиніста на залізниці. Повернувши додому, він оженився. Жінку залишив вдома, а сам дальше повернув до праці. Коли довідався, що жінка знається з другими, він її покинув. В той час в нього був вже один син. Відтак запізнався з теперішньою своєю жінкою, з якою оженився в 1938 р. Вона працювала лікаркою. В партiю вступив ще хлопцем. Сам він з 1910 р. В час війни з німцями він працював у фабриці зброї. Відтак почав працювати НКВД-стом і поїхав за фронтом. Так він заїхав до Рівного на Волині, звідки в 1945 р. переїхав до Бережан. Півроку він мешкав сам, а опісля одержав помешкання і спровадив жінку.

Після цього я переповіла йому про своє життя, як я запізналася з Бойком Мироном, а відтак з Степаном Дулебою. Опісля ми полягали спати, де знову мали полові зносини. Третій раз ми мали полові зносини над раном, після чого я почала збиратися додому. При цьому майор говорив, що любить мене і що йому зі мною дуже добре. Рівнож тоді майор розказував мені, в який спосіб вони знайшли криївку пров. “Михайла”. Говорив, що під час облави хтось (правдоподібно “Клим”) був підліз до вічка криївки і виставив на верха голову, а побачивши більшовиків, скочив назад до криївки. В противному разі більшовики напевно були б не знайшли криївки.

Після цього я стрічалася з чоловіком. Йому я розказала, що викрутилася від тих речей, які знайшли у нас, ніби про них я не знала. Твердила, що їх напевно ще за німців закопали брати. Рівнож розказала чоловікові, що мене питали про лист. Про це я зізнавала так, як він мене поучував.

Перша стріча по другому арештуванні.

В першій половині місяця лютого я пішла до Бережан на стрічу до майора. Правдоподібно був це вівторок, бо тоді їхали до міста фіри і я з ними сіла. Я прямо зайшла до помешкання Лебедьової і через неї зв’язалася з майором. По привитанні майор зразу сказав, що мене любить та почав пригортати до себе. Тоді я його відтрутила від себе і сказала, що може прийти господиня і це зауважити. Рівнож і цього разу майор хотів, щоб я зайшла з ним на бувшу Остапову квартиру.

Я: “Я таких напасних хлопів не люблю. Можна щось поговорити, а не зразу так змучити мене, що я додому не могла зайти.”

Майор: “Чому ж ти така. Ти вже не дівчина, не маєш чого встидатися, а ні боятися.”

Я: “Я не боюся, але коло тебе можна вмерти. А як ти з жінкою живеш?” Я наказувала його, щоб він з жінкою не сварився, а жив собі в згоді, бо вона може догадатися, що він знається з іншою. На це майор відповів, що жінка собі про нього не подумає нічого, бо він і коло неї поглаcкається, і коло другої. Зараз він навіть і до жінки менше почуває приємність. Просив, щоб про нашу любов нікому не говорити, а він мені дасть все, чого я захочу. Казав, що може дати мені навіть в місті квартиру, якщо я не маю де мешкати. Рівнож питався, коли б він їхав на Схід, чи я не поїхала б за ним. Я на це не годилася. Більше на цю тему ми не говорили. Відтак майор запитав мене, що я довідалася про “Юлька”, бо в криївці з сл. п. пров. “Михайлом” був лише “Клим”. Я відповіла, що довідалася від свого чоловіка, що “Юлько” зі “Спартом” був в другій криївці, яка знаходиться недалеко від сл. п. пров. “Михайла”. Вони чули, що є облава на ліс, а коли почули стріли, то дуже боялися.

Майор: “Ну але “Михайло” не був тут сам. З ним мусіло бути більше хлопців. Де ж вони зараз є, чи дальше перебувають в цьому лісі, чи кудись вибралися?”

Я: “Точно не знаю, але думаю, що після цього випадку напевно вибралися з цього лісу.”

Майор:”А що з твоїм Степаном? Ще не дав мені відповіді на того листа, що я йому післав? Що ж він не хоче послухати свого провідника “Оха”. То дурак. Буде так мучитися. Хай послухає цього, що я йому написав.”

Я: “Я зі Степаном стрічалася в Мельник Марти, але про це не говорила, що він думає робити, бо я боюся йому говорити про це, що я маю зв’язки з НКВД. Від нього я можу хіба дещо з говорення довідатися, а про щось питати боюся.”

Відтак майор запитав, коли я ще прийду до нього на квартиру Остапа й чи мені чого не потрібно. Я відповіла, що наразі все маю, а до нього колись зайду. При відході майор просив мене, щоб я обов’язково довідалася де зараз знаходиться “Юлько”. Казав, що коли його зловлять, то я вже не буду мати ворогів проти себе, а він після цього дасть мені на деякий час спокій. На цьому ми розійшлися.

За тиждень, після стрічі з майором, я стрінулася в с. Дрищеві в своєї тітки Підлужної Параньки з чоловіком. Він прийшов до мене з братом Влодком. Чоловік ще раз розпитував мене про моє друге арештування. Про стрічу з майором я чоловікові тоді не призналася.

Друга стріча.

За два тижні після першої стрічі я знову поїхала до Бережан. З майором я знову пов’язалася через Лебедьову. По привитанні майор почав розпитувати мене як я живу, що робить братова Катерина і Наталка (дочка Віцинського). Дальше майор запитав: “Ну а що ти за цей час розвідала?”

Я: “Нічого не довідалася.”

Майор: “А що Степан, не думає йти голоситися?”

Тут я майорові про останню стрічу з чоловіком не призналася і сказала, що про чоловіка не знаю нічого.

Майор: “А що з братом? Що він думає робити? От дурак, застрілили йому брата, а він дальше так мучиться. Переїхав би в яке місто та жив собі спокійно.”

Я: “А як він може йти до міста? Я йому не можу сказати, щоб він йшов голоситися.”

Майор: “Я можу постаратися йому документ.”

Я: “Ну, а як він запитається звідки я взяла документ?”

Майор: “Ми це якось скомбінуємо. Скажеш, що ти знайшла.”

Я: “Якщо можеш, то постарайся.”
Майор: “А на щот “Юлька” ти нічого не довідалася?”

Я: “Нічого.”

Майор: “Старайся через когось запізнатися з його жінкою. ЇЇ говори, що ти знаєш її чоловіка, що він заходив до вас ще за німців, ти давала йому їсти й прала білля. Може вона тоді висловиться перед тобою, чи він приходить до неї та як вони собі живуть. Від неї можеш довідатися де він зараз знаходиться. А про лапшуків ти нічого не довідалася?”

Я: “Про них я не знаю нічого, бо зараз до Лапшина не ходжу.”

Майор: “Ну то може про Бишківських бандитів щось знаєш?”

Я: “Я взагалі по селі нікуди не ходжу і не можу про них нічого довідатися.”

Після цього майор почав зі мною говорити на тему любові. Говорив, що навіть жінка по ньому завважила, що він знається з якоюсь другою і просила його, щоб він звідсіля виїхав, бо тут можуть його вбити “бандити”. Казав, що коли б я виїхала за ним на Схід, то він знайшов би там для мене працю і я там жила б.

Я: “Ти хіба дав би мене до колгоспу. Краще залишитися тут. Хіба тобі тут зле?”

Майор: “І в колгоспі добре живеться. От моя мама працює в колгоспі і все має, а тут я трохи боюся, щоб мене коли бандіти не схватили. Я вже їм заподіяв трохи лиха.”

Рівнож тоді майор сказав, що Лебедьова підозріває нас в любові, бо говорить, що зі всіма працівниками він полагоджує справи скоро, а зі мною сидить довго. Казав, що Лебедьова
говорить, що коли я прийду до неї, то нуджуся і хочу, щоб майор прийшов якнайскорше. Відтак майор сказав: “Ну золото моє, коли підеш зі мною попити вина?”

Я: “Я не знаю, чи я піду, бо я вже тобі говорила, що ти дуже напасний.”

Майор: “Я вже такий не буду. Побачиш, що я вже буду спокійний.”

Після цього він сказав, що дістане мені в магазині три метри мануфактури. При відході майор зазначив, що колись приїде до мене додому на горілку. В подібний спосіб ми вели любовну розмову майже на кожній стрічі.

Десь за два тижні, після цієї стрічі, приїхав до нас, до с. Бишок майор. Тоді було два дні свят. Він приїхав в суботу (перший день свят). Разом з ним приїхало ще дві фірі “істребків”, які залишилися в селі, коло церкви, а він з головою с/ради прийшов до Віцинської Наталки. Тут застав мене, а відтак післав Наталку по Катерину. Відтак Наталка поставила горілку і закуску (цибуля з оцтом, борщ і т.п.). Цього разу майор зі мною взагалі нічого не говорив. Цілий час жартував лише з Катериною. Коли майор вже трохи підпив собі, почав співати. Так бавилися ми майже зо три годині, а відтак майор від’їхав до Бережан.

Зараз після цієї гостини майора, я стрінулася з чоловіком в с. Дрищеві, куди мене покликала дочка мого стрийка. Тоді я розповіла чоловікові, що в нас був майор. Коли він запитав чого він приїздив і що питав, я відповіла, що зі мною не говорив нічого окремо. Він був у Віцинського хаті з головою с/ради. Зі мною була також Катерина, тому він може не хотів окремо зі мною говорити. Чоловік на це не казав нічого. В розмові з чоловіком я довідалася, що “Юлько” і “Спарта” були в с. Лапшині. Тут чоловік почав дальше розпитувати мене, як відбулося моє арештування, хто мене арештував, за що і як знайшли заховані речі. Про те, що я ходила з майором до Остапової кімнати і мала з ним полові зносини, чоловікові не говорила. Чоловік умовився зі мною на слідуючу стрічу на тій самій хаті, а сам відійшов, бо на нього чекали якісь люди. Того вечора я додому не вертала, а залишилася ночувати в стрийка.

Третя стріча.

По двох тижнях я з братовою поїхала до Бережан і полагодивши деякі свої приватні справи, зайшла на квартиру Лебедьової. Я написала картку, в якій повідомила майора, що я чекаю тут на нього та просила, щоб приніс мені три метри обіцяної мануфактури. По деякому часі прийшов майор, привитався зі мною та подав мені пакунок, де була запакована мануфактура. При цьому він сказав, що приніс мені те, що обіцяв. Спочатку майор випитав мене про домашні справи, чи живу в згоді з Катериною, а відтак запитав, що я розвідала від часу останньої з ним стрічі.

Майор: “Чи розвідала ти де перебуває тепер “Юлько” і решта людей “Михайла”?”

Я: “Юлько” і “Спарт” в останньому часі були в с. Лапшині, де стрічалися з моїм чоловіком. Одначе, чи вони там залишилися, чи відійшли дальше, я не знаю. Відносно решти людей “Михайла” я не могла нічого довідатися. Про “Юлька” і “Спарта” довідалася в розмові з чоловіком.”

Майор: “А з братом стрічалася? Що він думає зі собою робити? Чи говорила з ним відносно документів?”

Я: “З братом стрічалася в с. Дрищеві, але відносно документів не можу з ним говорити для того, що брат не знає, що я стрічаюся з вами.”

Майор: “Котрі дівчата мають зв’язки з людьми “Михайла”?”

Я: “Знаю. За німців і з приходом ЧА з людьми “Михайла” постійно стрічалася “Чорна” і “Оля”, які тепер квартирують в сс. Шумляни і Дрищів.”

Майор: “В кого вони там квартирують?”

Я: “Точно хати не можу сказати, але на будуче розвідаю.”

Майор: “Добре. Розвідай про них. Я вже чув про них від “Оксани”. Вони нам повинні сказати. А не знаєш ти хто поранив Гловацького, бо до його справи сидять поарештовані люди, а вони можуть бути невинні.”

Я: “Ні, не знаю.”

Майор: “На другу стрічу старайся довідатися про це від Степана”.

Я погодилася. Дальше майор почав розпитувати мене про чоловіка. Питався мене, коли я останньо з ним стрічалася, чи думає дати відповідь на листа й чи погоджується з його змістом. Я відповіла, що з чоловіком відносно цієї справи не можу одверто говорити для того, бо він додумається, що я працюю з НКВД, а я не хочу, щоб він про це довідався. Тоді майор запитав, чи я знаю про криївки, які є на полі під Лапшинською горою. Я відповіла, що про криївки нічого не знаю.

Майор: “Знаєш, нам вже два рази повідомляв один Лапшинський чоловік, що під горою є дві криївки, одначе я не йшов їх ліквідувати. Я хотів заждати на тебе, щоб ти повідомила про це чоловіка і брата, бо вони там можуть бути, а я не хочу їх ліквідувати.”

Я відповіла, що чоловіка повідомляти не буду, бо він догадається, що я співпрацюю з НКВД. Не знаю, чому він мені це говорив. Може він хотів мене підійти, чи я знаю про місце перебування чоловіка. При відході майор сказав мені, щоб дальше точніше розвідала про людей пров. “Михайла” та точно розвідати в якому селі та на якій хаті квартирує “Чорна” і “Оля”.

З місця стрічі я пішла до міста, щоб зробити деякі закупи, а від вечір подалася до Віцинського, де стояла наша фіра. Тут застала я майора, Віцинського і Катерину, які пили горілку і забавлялися. Я горілки не хотіла пити і тому вийшла на двір і чекала на Катерину коло фіри. Майор кілька разів виходив до мене і просив, щоб я зайшла в кімнату, але я не послухала його і дальше осталася коло фіри. Під сам вечір вийшла Катерина трохи підпита й ми поїхали додому. По дорозі Катерина говорила мені, що майор добрий чоловік і що можна ще коло нього прожити. Говорила також, що запросила майора до себе в гостину.

За кілька днів після повороту з Бережан пішла я до с. Дрищева, до своєї тітки і тут стрінула чоловіка. Він розпитав мене як проживаю, при чому сказав, що було б добре, щоб я перейшла на іншу квартиру, тому, що до Катерини забагато заїзджає майор. Дальше я розказала чоловікові, що у Віцинського стрічалася з майором, який питав мене, чи я не знаю хто ранив Гловацького (Гловацький був в підпіллі, відтак застрілив одного повстанця і пішов до р-ну). Чоловік не сказав мені хто його ранив, тільки висловився: “Нехай би був забагато не лазив по селі і менше говорив.” В дальшій розмові з чоловіком я сказала йому, що варто було б ще застрілити Остапа, на що чоловік сказав: “Я ще Остапа і майора застрілю. Він пише, щоб я зголосився. Я можу зголоситися до нього, але тільки з пістолем.” Дальше розказувала я чоловікові, що люди мене підозрівають, говорять, що я забагато ходжу в р-н. Чоловік відповів мені, щоб я тим не перенималася, бо люди, як звичайно багато говорять і нема їм що вірити. Відтак я запитала чоловіка, чи будуть дальше в Бережанах робити акції, на що чоловік ясної відповіді мені не дав і нахвалявся, що постріляє Польового, Гловацького і інших. З Дрищева я повернула назад додому.

Четверта стріча.

По двох тижнях пішла я знову на квартиру, де мала стрінутися з майором, але господині не було вдома. Тому я пішла прямо до майора на його приватне помешкання і через жінку зв’язалася з майором. Одначе я мусіла чекати на нього около дві годині. Майор дав мені триста крб. та питався, що я розвідала відносно Гловацького. Я відповіла, що його поранили напевно “бандьори” і повторила вислів чоловіка: “Нехай би був не лазив і не говорив по селі, що щодня мене спадає по два кілограми через бандьорів”.

Майор: “От бачиш, я вдячний тобі за це, бо ми думали, що це Остап ранив його, який вже втік до Копичинець. Де перебуває “Чорна”, від неї ми багато довідаємося.”

Я: “Чорна” перебуває в с. Дрищеві, але на якій квартирі, не знаю.”

Майор:”А що про “Юлька” довідалася?”

Я: “Від чоловіка я довідалася, що “Юлько” тому місяць відійшов і дотепер не повернув. Де пішов і в який напрям, не знаю.”

Майор: “Чи не знаєш що про “Топора”? Я довідався, що він повісив баранівського голову с/ради. Мені треба довідатися де він перебуває.”

Я: “Про “Топора” не можу нічого сказати.”

Майор: “А де тепер перебувають недобитки з “Михайлової” групи?”

Я: “Знаю, що до Бишок приходить “Боян” і заходить до Стельмах Доськи, в якої криється Мельник Стефка (сестра “Клима”).”

Майор: “Чи він квартирує в тому селі?”

Я: “Я знаю, що він там заходить, але де квартирує, не знаю.”

Майор: “А де скриваються Бишківські бандити?”

Я: “Не знаю де. В наш кінець вони не приходять. Я чула, що вони приходять за Греблю і в кінець від сторони с. Конюх.”

Майор: “Які дівчата пов’язані з бандитами і до кого вони заходять?”

Я: “Про підпільників в Бишках я нічого не знаю, бо нікуди не ходжу.” Відтак я дорікала майорові, чому він мене розпитує про це, про що я не можу знати. Якщо ми вже любимося, то хоча про матеріали хай мене не питає.

Майор: “То бодай мені дещо розвідай, щоб я міг записати, що ти працюєш.”

Тоді майор запропонував мені піти з ним на квартиру Остапа, де я вже скоріше мала з ним полові зносини. Я погодилася. Відтак я пішла ще трохи в місто, а перед вечером прийшла на означене місце. Майор вже чекав на мене. Своїй жінці він сказав, що виїзджає на село. В кімнаті він приготовив горілку, вино і закуску. Ми попили і пішли спати. Цілу ніч я з ним бавилася, а над раном пішла додому.

Через тиждень, по Великодних Святах я стрінулася в лісі, коло с. Бишок з чоловіком. Весною ми частіше стрічалися з чоловіком. Чоловікові я ані разу не говорила про визначені стрічі з майором. Якщо щось згадувала про майора, то нібито припадково стрічалася в Віцинського, або він приїзджав до нас додому. Про якісь організаційні справи ми з чоловіком не говорили. Тоді ми договорилися з чоловіком, що стрінемося за тиждень. Він обіцяв, що на цій стрічі зробимо собі знимку.

По якомусь часі до нас приїхав майор з охороною на двох фірах. Котрого дня він приїде ми не знали. Він перед Катериною висловився, що дня свого приїзду не означає, бо нам не вірить. Тоді якраз в нас був голова с/ради. З майором до хати прийшов НКВД-ист Чабан, бувший більшовицький партизан. Катерина принимала їх горілкою. Я з ними випила тільки одну чарку горілки і сиділа собі окремо. Про повстанців майор при горілці говорив: “От якби бандіти знали, що я тут, то напевно би наскочили. Тут ліс недалеко. Але я їх не боюся, бо маю охорону.”

Катерина: “Краще ви за ними не шукайте, то вони на вас не будуть наскакувати.”

Майор: ”Чорт би за ними шукав. Чи мені добре за ними ходити. Нехай би вони забралися всі з мого р-ну. А так мене постійно гебають і натискають, щоб вже раз їх зліквідувати.”

Зі мною окремо цього разу майор не говорив. Він трохи побавився і від’їхав до Бережан.

П’ята стріча.

Незадовго після цього я знову була в Бережанах. З майором стрінулася в Лебедьової. Першим його запитанням було, яке вражіння викликали його відвідини серед населення в с. Бишках.

Я: “Це наробило трохи шуму. Люди почали говорити, що в нас був майор, давав дітям цукорків і дивно було для них, чого ви до нас заїзджали.”

Майор: “Чого мене туди понесло? Тепер будете мати неприємність. Я вже більше там не приїду.” Відтак майор почав випитувати мене, що я розвідала. Я відповіла, що нічого цікавого не довідалася. Про всі стрічі з чоловіком я майорові не говорила. Часом згадувала, що була тоді-а-тоді в Дрищеві в своєї тітки. На цій стрічі я попросила майора, щоб показав мені мою справу, тобто: заяву, життєпис і списану кожну стрічу. Це все творило мою справу, яку він держав в залізній скрин[ь]ці на НКВД. Я була цікава, що він записує на кожній стрічі.

Майор: “Я знаю чому ти хочеш прочитати. Ти все розчисляєш на війну. Думаєш, що ці матеріали колись попадуть, тому не хочеш активно розвідувати. Не бійся, коли буде війна, то ми все попалимо.”

Я: “Ви вже попалили в 1941 р.”

Майор: “Коли б навіть прийшло до того, то я твою справу першу палю.” На цій стрічі я вела з майором дискусію на тему голоду в СРСР. Я виступала в ролі обвинувача, а він обороняв. При кінці майор просив, щоб я зайшла з ним на квартиру Остапа, доказуючи, що він мене любить. Між іншим висловився, що він може виїхати на Схід і тоді забере мене зі собою і примістить на якусь працю. Я з такою думкою не годилася. З села мене мав майор забрати під маскою арештованої. Відтак він звернувся до мене з запитанням, чи мені чого не потрібно, то він може мені дістати по таншій ціні. Я сказала, що потрібно мені мештів. При кінці я звернулася з проханням, щоб він приніс мені лік на жолудок (його жінка лікарка). На тому стріча закінчилася.

Перед Зеленими Святами я їздила до Львова. Вертаючи додому я зайшла до Лебедьової, де стрінулася з майором. Тоді він дав мені жовті мешти. З ним я більше не говорила тому, що спішилася додому. Він побажав мені веселих свят і я відійшла. Вдома Катерині і перед чоловіком я говорила, що ці мешти я купила у Львові за 500 крб.

За якийсь час я стрінулася з чоловіком і розказала йому, що в нас був майор. Чоловік злився за те, мовляв, що люди скажуть. Це ж буде підозріло. Рівнож питався, що я говорила з майором. Я відповіла, що він нічого зі мною не говорив тому, що був з нами голова с/ради, Катерина і більшовики. Чоловік радив, щоб я таки забралася від Катерини, бо мене колись більшовики заберуть. Я відповіла, що іншого місця не маю і не можу нігде перенестися. Відтак я запитала чоловіка, де є “Юлько”. Він відповів, що вже два місяці його тут немає, а там, куди він відійшов, впали якісь люди. Він припускав, що “Юлько” міг бути вже вбитий. Крім цього ми з чоловіком багато говорили про своє особисте життя. Якщо він навіть висловлювався про орг. справи, то не припускав, що я можу про це сказати майорові. Про слідуючі стрічі з чоловіком ми договорювалися звичайно наперед. Найдогідніше нам було стрічатися в лісі. Я нераз задумувалася над своїми поступками в житті. Сама не знала, як я могла вповні віддатися майорові тоді, як і свого чоловіка любила.

Шоста стріча.

Не можу собі пригадати часу, в якому відбувалися стрічі. Не знаю чому я зовсім стратила пам’ять. Знаю, що період між стрічами тривав менш-більш два, три тижні. Ця стріча відбувалася десь коло половини місяця травня. Нераз на стрічу я йшла не маючи жодних матеріалів. Не притягало мене також і залицяння майора. Якщо я віддавалася йому, то тільки тому, що він потягав мене своєю силою. Я не могла чомусь опиратися його волі. Як кожний, так і цей раз Лебедьова покликала майора до себе додому. Я ждала на нього в окремій кімнаті. По привитанні він все запитував, як мені живеться, що роблю і т.п. При цьому все висловлювався, що скучає за мною. Неодноразово він так заявляв: “Стефка, я так само маю жінку, як ти чоловіка, але в мене до тебе зродилася якась любов. Від першого разу, коли я тебе побачив я це відчув.” В такий спосіб він багато зі мною говорив, переконуючи не відвертатися від нього, а він за це буде хоронити мене від Сибіру, допомагати мануфактурою і грішми.

На цій стрічі я сказала майорові, що “Юлька” в цьому терені нема. Він відійшов кудись далеко й давно вже мав повернутися. Вже два місяці, як він відійшов з цього терену. В цьому терені, куди він відійшов, казав чоловік, впали якісь люди. Чоловік припускав, що то він міг впасти. Тоді майор запитав де може перебувати Мельник Стефка (сестра “Клима”). Я відповіла, що її зараз нема в Бишках і де вона зараз перебуває, не знаю. Кілька разів питав мене майор про Матус Марію (“Чорна”). Цей раз майор давав такий план, як можна би зловити “Чорну”. Я знала тільки, що вона перебувала в Дрищеві. Майор радив визначити собі з “Чорною” стрічу в якійсь хаті в Дрищеві й про це заздалегідь повідомити майора. На цій стрічі майор думав її зловити. З “Чорною” все ходила якась підпільниця “Оля”, тому майор хотів їх обі половити. Крім цього майор подав ще другий спосіб, а саме: визначити “Чорній” і “Олі” стрічу в с. Шумлянах, повідомивши наперед майора. Цей мав зробити засідку на дорозі зі Шумлян до Дрищева і їх половити. Після першого плану майор мав зробити на Дрищеві облаву й позганяти всіх молодих жінок, включно зі мною, до якогось будинку. Мене мали заперти до якоїсь шафи і тоді по черзі приводити до цієї кімнати дівчину, чи молоду жінку. Так я мала вказати котра є “Чорна”, чи “Оля”. Відтак майор сказав, що цей спосіб буде для мене підозрілий. Я мусіла би бути також арештована і звільнена, що було б викликало підозріння. Я погодилася після другого способу допомогти йому зловити “Чорну”, якщо буду мати нагоду. Дальше майор питався, що я знаю про Потіц[ь]ких підпільників. Одначе я йому нічого не сказала, бо нічого про них не знала. За завдання дав мені розвідати де скривається “Топір”. Про нього він казав, що “Топір” вішає  людей. Крім цього доручив мені розвідати де квартирують Лапшинські підпільники. Про чоловіка майор не запитував. Рівнож не давав мені доручення, щоб сипати його місце перебування, хоча знав, що я з ним стрічаюся. На одній зі стріч (не пригадую собі на котрій) я сказала майорові, що чоловіка видати не можу й тому він більше мене про нього не питав. На цьому стріча закінчилася і я відійшла додому.

По цій стрічі я довго до майора не ходила. Це може тривало зо три тижні. Одного дня до нас приїхав таксівкою майор лише з шофером. Він був п’яний. Коло себе не мав жодної зброї, лише шофер мав пістоль. Майор був так п’яний, що зараз на подвір’ї впав на землю. Відтак шофер затягнув його до хати. Ще на подвір’ї він почав кричати: “Дай Катря горілки, дай горілки.” Коли шофер вийшов на двір, а Катерина пішла за горілкою, майор сказав до мене: “Стефцю, я довше не міг видержати і мусів приїхати до тебе. Ти прости мені, що я сьогодні такий п’яний.” В цей час надійшла Катерина і він до мене більше нічого не говорив. Коли майор ще більше впився, я сказала, щоб він лягав на ліжко переспатися. На це він відповів: “А бандіти мене не заберуть звідсіля. В мене ж зброї нема.” Відтак хотів встати, одначе впав на землю. Я побачила, що він вже цілком п’яний і починає кричати: “Ой Стефцю, ой Стефцю”, втікла з хати і сховалася на стрих. Відтак, коли майор вже від’їхав, Катерина сказала мені, що майор чомусь питав тільки за мною.

Після цього за два дні в лісі коло Цв’яхова (присілок Бишок) я стрінулася з чоловіком. Цього разу чоловік сказав мені, що він правдоподібно відійде з цього терену, бо на його місце дали вже другого чоловіка, якого він має запізнати з тереном.

Сьома стріча.

Цей раз я не застала Лебедьової вдома, тому зайшла до приватного помешкання майора, де з ним стрінулася. Попередних завдань я не виконала. На цій стрічі майор питав мене, хто вбитий в с. Гиновичах. Я відповіла, що напевно не знаю, але чула, що це “Гуляй”. Відтак майор запитав мене, чи чула я про якусь групу, яка прийшла з Волині розробляти справу смерті сл. п. пров. “Михайла”. Майор сказав, що вони були повідомлені скоріше про цю групу. Зараз вона перебувала десь в околиці Нараївських лісів, збирали харчі і кудись звідтам вибралися. Отже майор хотів довідатися від мене куди ця група перенеслася. Відтак майор запитав, чи я чула про таких людей, як “Панаса” і “Петра”. Я відповіла, що про таких людей не чула. При цьому майор сказав, що вони знайшли в криївці сл. п. пров. ”Михайла” записку до “Панаса” і “Петра”. Моїм завданням на другу стрічу було розвідати точно хто впав в Гиновичах, про цю групу з Волині та про “Панаса” і “Петра”.

Цей раз я пообідала в майора. Коли жінка вийшла до кухні, я звернулася до нього: “Слухай, я не маю ані карбованця, навіть не маю за що дитині купити цукорків.” Майор витягнув з торебки жінки 50 крб., без відома жінки, і дав мені. В присутності інших людей я говорила до майора через “ви”. Коли знову були ми самі, то я зверталася до нього через “ти”. Після цього я відійшла додому. Ця стріча була десь на початку червня.

Восьма стріча.

Стріча відбулася в Лебедьової. На цій стрічі я сказала майорові, що в Гиновичах впав “Боян” з групи сл. п. пров. “Михайла”. Більше ніяких матеріалів я не подала. Про групу з Волині, та про “Панаса” і “Петра” я нічого не розвідала. Завдань мені майор не давав ніяких. При відході дав мені 250 крб. Квіту я не підписувала, бо ці гроші були його власні. На слідуючій стрічі обіцяв дати мені мануфактури на суконку. На цій стрічі майор нагадував мені про справу брата, щоб його перетягнути якось з підпілля на легальну стопу. Ще раз натякав про справу з документом, одначе їх не давав. Тоді також згадував, що політичні справи перебрало НКГБ, але він дальше збирає матеріали про “бандитів”. Правдоподібно на цій стрічі майор згадував, що Степан дав йому відповідь на лист, який майор передавав йому ще після мого першого арештування. Про цей лист він так висловився: “Але він мені понаписував, понаписував. Він не має рації. Я знаю, що він сам цього не писав, бо то написано на машинці. Йому вилагодили і написали інші люди.” На цьому стріча закінчилася.

Про цей лист-відповідь майорові я вже знала скоріше від чоловіка.

Дев’ята стріча.

Ця стріча відбулася після свят Івана. З майором ми стрінулися в Лебедьової. На цій стрічі я не подала жодних матеріалів. Майор запитував хто впав вбитий в с. Лапшині і котрий з них мав коло себе багато записок. Я відповіла, що впали такі люди: Гриняшко Микола – “Медвідь”, який мав коло себе записки, Гриняшко Микола – “Соловій”, Кавара Федір – “Денис” і якийсь Шмургун. Всі вони з с. Лапшина. Тоді я запитала майора звідки вони знали, що там квартирують підпільники. Майор відповів, що вони мали вже такий випадок на Стрипі, де в трощі квартирували підпільники. Тоді майор сам човном поїхав через став і підслухав, як в очереті хтось шепотом кликав: “Молока хай принесе, хай принесе молока.” Після цього більшовики наскочили на них в очереті. Більше ми нічого з майором не говорили на агентурні теми. Цього дня я погодилася зайти з майором на бувшу Остапову квартиру, де вже попередньо мала з ним полові зносини. Вечером майор вже чекав на мене на цій квартирі. Він знову приніс півлітри горілки, дві пляшки вина (одну білого, а другу червоного), мороже[н]е, кикси, кон[с]ерву, булки і цукорки. Відтак відбулася ця сама сцена, що і попередніх разів. За цю ніч ми мали лише два рази полові зносини.

Я з майором не хотіла так часто заходити на Остапову квартиру, тому говорила йому, що ми мусимо вважати, щоб нас часом не дослідила його жінка.

Незадовго по цій стрічі я стрінулася в с. Дрищеві з чоловіком в своєї тітки. Тоді він сказав, щоб я в цьому селі заночувала, бо він також лишається тут квартирувати, то можемо днем стрінутися. Чоловік питав мене про цей випадок в с. Лапшині. Я йому сказала хто впав, кого зловили живим, а хто втік. Рівнож я розказала йому, що коли я була з майором у Віцинського, то він говорив, що коло “Медведя” знайшли багато записок. Крім цього, оповідала чоловікові в який спосіб майор підслухав хлопців в трощі. Тоді чоловік почав говорити: “Я їх просив, щоб відчепилися того Лапшина, бо там постійно є більшовики. Я також вже два рази цього року був в трощі. Я думав ще один раз там зайти, але мав якесь відчуття і заквартирував в “Каштанівці” (корчі над ставом). Тоді більшовики робили облаву на ці корчі і я мусів втікати аж попід Бережани до лісу.” Рівнож і цей раз говорив мені чоловік, що він був у свого провідника й напевно незадовго відійде з цього терену.

Десята стріча.

Ця стріча відбулася при кінці липня в помешканні Лебедьової. Матеріалів жодних я не подала. За завдання дав мені майор дальше слідкувати за підпільниками в Бишках і Потоці, чи не збирають вони збіжжя і грошей. На цій стрічі майор повідомив мене, що він їде на урльоп.

Около другого вересня прийшов до Бишок Степан разом з якимсь другим повстанцем. Пізніше з говорення Степана я довідалася, що цей чоловік є на його місце. Чоловік питав мене де є зараз Влодко. Казав, щоб Влодко прийшов десь до Лапшина, тому що він відходить, то може і Влодко схоче йти з ним. Довго я зі Степаном не говорила тому, що вони спішилися і зараз відійшли.

Зараз у вівторок, тобто около 5 вересня я забрала дитину і пішла до Лапшина. Перед цим я переказала Гриняк Марією, що коли б Влодко прийшов до неї, то нехай скаже йому йти до Лапшина, бо з ним хоче бути Степан.

З чоловіком я стрінулася там де він квартирував. Через цілий тиждень, тобто до неділі, Степан квартирував лише в двох хатах. Я приносила йому їсти і про дещо говорили. Десь в четвер до мене до Лапшина був прийшов Влодко. Я була спляча і сказала йому, щоб він звідси тікав, бо тут більшовики роблять засідки. Про це, де квартирує чоловік я забула йому сказати.

До Бишок я поїхала в неділю. Степан сказав, що у вівторок, тобто 11 вересня вже відходить і щоб цього дня я вийшла до нього в ліс. Стрінутися ми мали в Баранівському лісі, коло могили.

Коли означеного дня я прийшла до ліса, стрінула чоловіка, Гринишиного Степана – “Бистрого” з с. Лапшина і “Рися”, якого я не знала. Одначе після цього Степан сказав мені, що це “Рись” і він буде йти разом з ним половину дороги. Відтак я запитала Степана, чому його перекидають.

Степан: “Мій провідник сказав мені, що через листа-відповідь, якого я післав Швецеві, більшовики за мною дуже товчуться і тому мене перекидають. Рівнож з цього терену перекидають ще більше людей. Наприклад перекидають ще “Спарта”.”

Я: “А коли ти вернешся?”

Степан: “Може вернуся на весну.”

Я: “А як я довідаюся про тебе?”

Степан: “Я буду просити свого провідника, може він позволить написати до тебе листа, або когось прислати. Лист буду писати ніби від Мельник Насті.”

По цьому я мала пізнати, що цей лист від нього. Рівнож Степан жалував, що Влодко не йде разом з ним, бо там він був би стрінувся зі своїм шкільним товаришем. При відході Степан наказував, щоб я вважала на своє здоров’я та щоб мене більшовики не зловили. Коли я жалувала, чому він звідси відходить, то Степан сказав, що там, куди він йде буде йому краще. Там меньше товчуться більшовики. Говорив, що розказував йому про це Плонський Гілько – “Володимир”, родом з с. Лапшина, який прийшов додому на відпустку. З чоловіком була я від полудня, аж до вечора. Перед вечером Степан відпровадив мене на лінію і тут ми розпрощалися. Він вернувся в корчі до хлопців, а я через Куропатники пішла додому.

Одинадцята стріча.

Ця стріча відбулася в половині вересня. Майор щойно повернувся з відпустки. Матеріалів я жодних не подала. Майор запитував, що з чоловіком. Я відповіла, що вже давно з ним не стрічалася. В той час чоловік вже був відійшов з цього р-ну, одначе майорові я про це не говорила. Тоді майор сказав, що чув, що Степан лежить десь ранений. Завдань мені майор жодних не давав. Коли цього разу майор знову хотів, щоб я зайшла з ним на Остапову квартиру, я відповіла, що не піду, бо мені дуже страшно заходити і виходити з цієї квартири. Тоді майор сказав, що його жінка вже щось догадується про нього. Вона навіть питалася санітарки з поліклініки, яка мешкає в цьому домі, чи майор там часто заходить і з ким. Санітарка відповіла, що заходить, але з ким, то не знає. Жінка одного разу казала, що ще мусить дослідити його та заборонити заходити на Остапову квартиру. На цьому ми розійшлися.

Десь за тиждень пізніше в нас в дома був знову майор. Він найперше був в с. Потоці, де вступав за Мельник Стефкою, але її не застав. Відтак був в нашому млині, де заборонив молоти людям з с. Куропатник. Після цього з Остапом прийшов до нас. Я в той час білила сіни. Катерина приняла його горілкою. Тоді майор вийшов до сіней і попросив мене до хати. Я не хотіла йти. На це Остап сказав: “Вона не піде до хати через мене. Вона зі мною не говорить за те, що я її побив.” Відтак Катерина забрала його до хати, а я дальше білила. Що вони говорили зі собою, не знаю. Майор довго в нас не був. Випив трохи горілки, а відтак через Куропатники поїхав до Бережан.

Дванадцята стріча.

Два тижні перед тим, як ви мали мене забрати, стрінулася я з майором в його приватному домі. Майор запитував мене, що я знаю про Степана. Я відповіла, що з ним стрічалася вже дуже давно. Тоді майор сказав, що він знає, що Степан є ранений. Більше про нього нічого не говорив. На цій стрічі майор настоював, щоб я вже раз дала йому “Чорну”. Я погоджувалася виконати це завдання. На кожній стрічі майор перестерігав мене, щоб нікому не говорити про наші любовні і полові зносини. Коли я говорила, що про мене і Катерину в селі люди говорять недобре, мовляв, ми знаємося з більшовиками, з якими п’ємо горілку та забавляємося. Рівнож я виявляла побоювання, що мене можуть забрати “бандити”. Тоді майор радив мені тікати до р-ну, але я на це не погоджувалася. “Тоді нічого не говори про наші зносини” – говорив майор – “бо бандьори запишуть це і колись воно впаде в чиїсь криївці в наші руки, а тоді мене строго покарали б за це, що я зі своєю працівничкою мав полові зносини.” Дальше майор наводив приклади зі свого життя, як він колись на кордоні був розвідчиком. Під час якоїсь війни його зловили, але він до нічого не признався.

Нових завдань мені майор не давав. Я не могла чогось нового розвідати, бо нікуди не ходила. Майор про це також знав.

Два тижні після цієї стрічі (17/ХІ.1947 р.) ввечір хтось застукав до нашого вікна. Коли я вийшла, то один узброєний чоловік сказав: “Ходіть зі мною до Цв’яхова, там на вас жде ваш чоловік.” Я спочатку відмовлялася, бо не знала цих людей, що прийшли по мене, але вони мене впевняли, що вони свої і я їх повинна знати. Я чомусь не вірила, щоб там був чоловік, але рішилася йти. Для того зайшла в хату і повідомила Катерину (братову), щоб мене шукала в Цв’яхові, якщо я до ранку не поверну додому. Відтак я зібралася і пішла з цими людьми. Так я дісталася до вас на слідство.

Дня 25/ХІ.1947 р.

∗ ∗ ∗
ЗАВВАГИ ДО СПРАВИ.

На початку слідства об’єкт призналася до підписання заяви і контактів з нач. РО МВД майором Швецем. Спершу говорила, що стрічалася з ним припадково, а відтак призналася до періодичних стріч. Розказуючи про стрічі дуже багато пропуcкала, недоговорювала, а це підтверджувало, що вона крутить. Переконування мало помагало, щоб одержати від неї правильне зізнання. В дальшому тягу слідства треба було примінити фізичні засоби. Не більше, як по п’яти ударах, об’єкт сказала, що буде розказувати правду. Одначе в її агентурній діяльності дальше не сходилися кінці. Це вона мотивувала тим, що майор Швець любився в ній, що привело їх до полових зносин. Маючи таким чином Швеця в руках, не подавала йому матеріалів на стрічах. Від неї він вимагав лише дещо, щоб мати доказ її а/праці.

Без примусу об’єкт призналася до побічної всипи місця перебування сл. п. пров. “Михайла”. При цьому не закривала, що зробила це з пімсти за брата. За це більшовики заплатили її 2000 крб. Згодом в слідстві об’єкт відкликала свої любовні і полові зносини з нач. РО МВД, зате ближче призналася до агентурної діяльності. Між іншим вимовляється, що чоловік знав про її контакти з Швецем, заявляючи її не подавати на стрічах важніших матеріалів. Діставши змогу відпочити, об’єкт знову твердила, що зізнання про ближчі зв’язки зі Швецем є правильні, обороняючи рівночасно чоловіка, мовляв, чоловік нічого не знав про її стрічі. Чоловік знав лише, що вона стрічається з майором припадково (в приватному помешканні Швеця, як приходила за ліками для хворої дитини, в агента Віцинського та в неї вдома. Швець був в неї вдома чотири рази). Твердила, що чоловік мало цікавився цими стрічами і не забороняв її контактуватися. На цьому об’єкт трималася до кінця слідства. Любовні зносини з Швецем її виручували від активності в а/діяльності.

В цілому протоколі є дуже багато розбіжностей, неточностей і пропусків. Особливу увагу слідчий звертав, що знає чоловік про неї. Одначе вона все твердила, що він нічого не знав і навіть не міг припускати. Під час слідства можна було вичути, що об’єкт старається закрити якісь свої більші провини, або провини чоловіка, беручи рівночасно на себе обвинувачення в аморальності. До цілого зізнання треба ставитися з застереженням. Вдійсності об’єкт дуже часто їздила до р-ну і стрічалася з майором.

При висиленні родин підпільників на Сибір її залишили на місці. Вона ввесь час була приготована, що колись можуть забрати її свої. Таке побоювання висловила своїй братовій Катерині. Як забирали її з дому, сказала братовій, щоб шукала за нею ранком в присілку Цв’яхів.

Зараз на другий день люди почали говорити, що її забрала спецгрупа, про яку згадується в протоколі. Про цю групу знала її братова Катерина, якій вона мала б сказати, що чула про це від Віцинського. Ця група мала б прибути з Волині розв’язувати справу смерті пров. “Михайла”.

Катерина має за собою подібні прогріхи, як мала об’єкт: агентурна робота й аморальні поступки з більшовиками.

При кінці слідства вона так висловилася: “Я знаю, що мене застрілите, бо за “Михайла” мені так кантом не пустять.”

Дня 25/ХІ.1947 р.

Літопис Української Повстанської Армії. – Т. 43. – С. 71-116. 

Боротьба з агентурою: Протоколи допитів Служби Безпеки ОУН в Тернопільщині, 1946—1948: З англ. вступом / Ред. П.Й. Потічний. — Львів: Літопис УПА; Торонто: Літопис УПА, 1995. —  (Літопис Української Повстанської Армії; Т. 43). Кн. 1. — 2006. — 1316 с.