Конфесійно-обрядовий чинник у національній самоідентифікації українців Галичини в середині XIX століття

 Нова енцикліка папи Пія ЇХ й справді давала певні гарантії для збереження східного обряду в Католицькій Церкві та забороняла насильницьку латинізацію. Разом з тим у пастирському листі від 25 травня1862 р. яким ця енцикліка була оголошена в Галичині, митрополит Г.Яхимович поставив цілий ряд запитань, що стосувалися історії та тодішнього стану міжконфесійних стосунків. Поодинокі священики та зібрання духовенства повинні були подати свої відповіді латинською мовою на адресу митрополичої консисторії, щоб та могла представити Римові єдиний пакет вимог для досягнення порозуміння і нормалізації відносин з римо-католиками? Ухвалу митрополита підтримала навіть австрійська адміністрація, яка побоювалася надмірного розпалювання полеміки навколо церковних проблем і намагалася спрямувати їх розгляд у легальне русло. “Але коли галицький клір станув перед реальною працею, майже зовсім опустив руки […] Наше духовенство не вміло станути на висоті своєї задачі й підперти свойого архіпастиря в обороні власного обряду й народу. Тим самим зійшла ціла обрядова боротьба на пусту полеміку”, – констатував історик Я.Гординський. Не допоміг навіть відкритий демарш митрополита Г.Яхимовича, який перервав прямі контакти з латинською консисторією у Львові і постановив листуватися з нею тільки через Римі. Ця акція не знайшла належного резонансу серед громадськости, а раптова смерть перервала реалізацію намірів владики. Його наступник С.Литвинович відмовився від ідеї скликання церковного синоду і обрав інший шлях для полагодження міжобрядових суперечок – укладання угоди з латинською церковною ієрархією за посередництвом Ватикану. Цей документ після тривалих переговорів у Римі був підписаний 17 липня, підтверджений папою 6 жовтня і оголошений пастирським листом С.Литвиновича 4 грудня 1863 р.
Така діяльність нового митрополита викликала незадоволення серед москвофільських діячів, що призвело до гострих нападок на главу Греко-Католицької Церкви у пресі, масової еміграції захопленої “общерусскими” ідеалами галицької інтелігенції до Росії, зокрема в Холмщину, де вони відігравали особливу роль у ліквідації унії, а в кінцевому підсумку – до відомої заяви про національну єдність галицьких русинів з росіянами у “Слові” та на Галицькому сеймі.
Таким чином, основною проблемою, яку довелося вирішувати українській інтелігенції Галичини в 50-60-х рр. ХІХ ст. була проблема вибору найбільш прийнятної ідеології з-поміж двох основних національно-політичних орієнтацій – української та російської. Ї хоч в умовах абсолютизму відкрита політична діяльність була неможливою, протистояння між цими течіями (насамперед у мовно-літературній та церковно-релігійній сферах) мало всі ознаки і було по суті зародком майбутньої міжпартійної боротьби. Панівне становище у громадському житті галицьких русинів займали москвофіли. Ї хоч усередині табору “общеросів” були відмінності у поглядах на темпи, форми і шляхи досягнення омріяного “об’єдинення”, спільною була для них кінцева мета. Такої згуртованости й цілеспрямованости якраз бракувало їх супротивникам, яких умовно можна поділити на два угруповання – “австро-рутенське”, або урядове, і народовське. Русини, як зауважив Я.Гординський, не мали ніякої орієнтації в небезпеці русофільської пропаганди, і щойно правительство, за яким привикла йти сліпо переважна часть духовенства й інтелігенції, відвертало наших людей бодай у части, від москвофільства. Але ці урядові заходи часто були поверховими, не зачіпали глибинних причин існування “об’єдинительських” тенденцій, не мали належної підтримки в українському середовищі, а тому й не могли суттєво змінити ситуацію.
Так, численні цензурні застереження щодо насадження російської мови призводили до припинення виходу одних і появи інших періодичних видань, а в кінцевому підсумку – до загального занепаду літературного життя у Галичині. А спроба австрійського уряду нав’язати галицьким русинам латинський правопис у 1859 р. ще більше зміцнила позиції москвофілів.

Турій О. Конфесійно-обрядовий чинник у національній само­ідентифікації українців Галичини в сере­дині ХIХ століття // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. —  1997. — Т. 233. — С. 69–99.