Порозуміння у тіні конфлікту

Уже стало тривіальним нагадувати, що формування новочасної української національної ідентичності в Галичині було пов’язане з відмежуванням від польського простору. Але кристалізація у краї модерної української ідентичності не відбувалася сама по собі, не виникала з нічого. Вона з’являлася на руїнах річпосполитської ідентичності.

Це був процес, неминуче заряджений на конфлікт — між увільненням і залежністю, в якому можна вбачати різновид історичної травми. Тому, попри бажання позбутися польської залежності, відкритий конфлікт з поляками насправді не відповідав (принаймні до початку ХХ ст.) очікуванням галицьких русинів. Вони сподівалися, що отримають повноту національних прав як результат зрозуміння цієї потреби самими поляками. Поляки ж, маючи за плечима півтисячолітній період володіння Галичиною, сприймали вимоги русинів як загрозу власному культурному ладу. Така різність, що виникла в доволі герметичному галицькому просторі, породжувала тривогу та змушувала обидві сторони (кожну зі своєї позиції) обговорювати можливість порозуміння.

У сучасній українській громадській думці й на повсякденному рівні переважає погляд на відносини з поляками крізь призму кривавих подій Другої світової війни. Про порозуміння якщо й говориться, то тільки в контексті подолання наслідків цього збройного протистояння. Тексти про спроби міжнаціонального порозуміння у глибшому минулому нерідко сприймаються як малозначущі. Фахові історики теж не поспішають писати про українсько-польські угодові ініціативи, які розгорталися в тіні конфлікту. Польські дослідники згадують про них побіжно, уникаючи детального аналізу передумов і наслідків. Це легко зрозуміти, бо всі такі спроби завершувалися для поляків великими розчаруваннями і новою хвилею домагань з боку українців. Українці ж тривалий час загалом воліли про такі факти не згадувати. Змушені доводити своє право на існування, вони шукали у своєму минулому періоди, багаті на героїку, соромлячись компромісів, які суспільство сприймало як вияв слабкості.

Ця стаття ґрунтується на твердженні, що ідея міжнаціональної згоди є зворотнім боком конфлікту. Зі середини ХІХ ст., коли українське питання постало перед польською елітою Галичини як реальність, спроби українсько-польського порозуміння укладаються в цілком логічний ряд. У статті йдеться про шість спроб українсько-польського порозуміння в підавстрійській Галичині («Королівстві Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським…»): 1) на Слов’янському з’їзді у Празі 1848 р.; 2) під час відкриття Галицького крайового сейму 1861 р.; 3) угодову акцію Юліана Лаврівського 1869 р.; 4) за посередництвом Пантелеймона Куліша 1882 р.; 5) українсько-австрійсько-польське порозуміння 1890 р., відоме як «нова ера»; 6) щодо реформи виборчої системи до Галицького сейму 1914 р. Між ними були дрібніші угодові ініціативи, а сама ідея порозуміння не сходила зі шпальт тогочасної преси. Всі разом вони творили більш-менш стале ідейне поле для пошуків компромісу як противаги конфлікту. Стаття має на меті розширити уявлення Читача, головно не історика, про політичну культуру Галичини. Можливо, хтось побачить теж деякі паралелі із сучасністю.

За лаштунками відкриття Галицького сейму 1861 року

Після революції 1848 р. Габсбурги були змушені (хоча й не відразу) погодитися на запровадження конституційно-парламентського устрою. Крайовий сейм, який розпочав роботу 15 квітня 1861 р., відіграв головну роль в історії українсько-польських відносин у Галичині. Він відкрив небачені раніше можливості для розвитку українського та польського національних рухів і водночас висвітлив їхні слабини. Найбільшою проблемою українців був стан організації суспільства, який не давав змоги конвертувати майже однакову з поляками кількість населення в мовну та управлінську рівність у провінції. Вразливе ж місце поляків було у відносинах із Віднем. Так зване руське питання, яке з точки зору місцевої польської еліти з’явилося нізвідки і на яке вона не мала позитивної відповіді, ще більше роз’ятрювало настрої у польському політикумі. Поляки прагнули будь-що усунути австрійську владу зі сфери польсько-українських відносин.

З українського боку центральною постаттю домовленостей 1861 р. був Спиридон Литвинович, нещодавній адміністратор Галицької митрополії, який хотів стати депутатом австрійського парламенту і потребував для того у сеймі польських голосів. Польсько-українські переговори проходили у помешканні Влодзімєжа Дзєдушицького. На вирішальній зустрічі 25 квітня Литвинович зажадав гарантій обрання його до Державної ради з курії великих землевласників. Натомість він запевнив польських депутатів, що, по-перше, вважає українське питання внутрішньокрайовою проблемою і разом з іншими українськими депутатами не буде порушувати його в австрійському парламенті, а по-друге, що українська парламентська депутація у Відні підтримає автономні домагання поляків, зокрема щодо усунення німецьких бюрократів від управління Галичиною та заміни німецької мови як урядової на польську.

В останню хвилину Литвинович намагався вийти із залаштункової гри, написавши про це пізно ввечері записку. Очевидно, його змусили до того інші українські депутати сейму, яким він надав інформацію про переговори. Але зупинити механізм угоди польська група вже не могла й не хотіла, сподіваючись знайти союзника в особі якщо не всіх українських депутатів, то принаймні самого Литвиновича. Наступного дня Литвиновича таки обрали депутатом до австрійського парламенту. Проте розстановка політичних сил у Відні змусила його перейти на бік уряду і в Державній раді голосувати проти домагань поляків. Литвиновича вміло використав австрійський уряд, надавши йому високі посади в міністерстві освіти, а згодом призначивши греко-католицьким митрополитом.

28 червня 2012 року                 Мар’ян Мудрий

Повний текст статті: 
https://zaxid.net/