Наш митрополит

Спиридон Литвинович народився б грудня 1810 року в селі Дрищів — дочірна парохія Урмань повіту Бережани. Тоді батько Спиридона, отець Ілля Литвинович, був сотрудником в Урмані. Мати Спиридона, Євгенія Будовицька, була дочкою пароха в Мужилові біля Підгаєць. о. Ілля Литвинович як парох Мужилова і почесний крилошанин помер на 84-у році життя.

Скінчивши середню школу (гімназію в Бережанах) та богословію в краю, Спиридон був висвячений на священика 19 липня 1835 року. Відтак виїхав до Відня для основнішого поглиблення богословської освіти і в так званому Августінеум осягнув науковий ступінь доктора св. богослов’я. Вернувшись до краю, а мав великі проповідницькі дарування, став найперше катедральним проповідником у Львові, відтак — катехитом у Чернівцях, звідки 15 грудня 1848 року перейшов на становище пароха церкви св. Варвари у Відні. Згодом Литвинович став почесним крилошанином, а від 1852 р. – ще й першим ректором новозаснованої греко-католицької духовної семінарії у Відні. Про цей період життя і діяльності Литвиновича проф. Ярослав Гординський каже дослівно таке: “Не міг виявляти прихильности до москвофільства той, хто хотів показати себе лояльним австрійським горожанином. Таким лояльним горожанином мусив конечно виявляти себе ректор Віденської семінарії”.

За побуту Литвиновича у Відні стався такий випадок: у день якогось державного свята нагло захворів двірський капелян, що мав говорити проповідь по-німецьки. Десь навинувся Литвинович і після півгодинного приготування виголосив таку знамениту проповідь, що здивував увесь цісарський двір і заслужив собі на похвалу самого цісаря. Митрополит Левицький, після смерти свого другого помічника І. Бохенського 1857 p., вибрав собі на єпископа-помічника Литвиновича. Цісар, знаючи Литвиновича, згодився на це в лютому 1857 p., а вже в кінці квітня цього ж року Папа Пій IX потвердив його з титулом Єпископа Канадського. З початком 1858 р. помер львівський митрополит-кардинал М.Левицький, а Литвиновича іменовано тимчасовим адміністратором Львівської митрополії.
Вже на становищі єпископа-помічника Литвинович виявився визначним парламентаристом. Своїми знаменитими промовами в парляменті скріпляв він змагання й становище українського духовенства, що завжди числило на своїх єпископів. Найзавзятіша боротьба кипіла тоді, в першу чергу, довкола питання азбуки. Литвинович забирав голос у тій справі, писав меморіали і боровся зі львівським намісником Голуховським. У 1860 р. львівським митрополитом став перемиський владика Г.Яхимович. Тоді Литвинович зложив у його руки адміністрацію митрополії, а сам більше віддався суспільно-політичній діяльності. У Львові зібрався сейм, у якому засідав Литвинович. Маршалком сейму іменовано Лева Сапігу, а Литвиновича — його заступником. Сейм мав за завдання вибрати членів до державної ради (райхсрат) у Відні. Одним з її членів вибрано єпископа Литвиновича. У Відні за Литвиновичем станули не тільки українські священики і селяни, але теж і польські селяни. У державній раді єпископ Литвинович належав до найбільш впливових послів.

Литвинович був предсідником однієї сеймової комісії і підписав програму послів, які були за автономію поодиноких провінцій, але за злукою з Австрією. Тим самим Литвинович виступив проти групи польських послів у державній раді. Крім цього, сам не раз гостро й голосно говорив проти Польщі, а коли став секційним радником у Міністерстві освіти, тоді не раз завдавав болючих ударів польській мові. У листопаді 1861 року єпископ Литвинович став містопредсідником палати послів. Сеймові праці у Відні зайняли йому цілий 1862 рік.

У січні 1863 р. зібралась у Львові друга каденція Галицького провінційного сейму. В квітні цього ж року нагло помер митрополит Яхимович, і єпископ Литвинович мусив вернутися до своїх архипастирських обов’язків. Тим більше, що сама Апостольська Столиця зажадала його помочі. В Галичині вже від довшого часу були непорозуміння і спори між обрядами: латинським і українським. Папа Пій IX хотів справу уладнати й управильнити. В цій справі завізвав до Риму єпископа Литвиновича, латинського архиепископа Вержхлейського і перемиського латинського вікарія, Гоппе. Представники поодиноких обрядів погодилися між собою, наступила рівноправність – “парітас культус” – і уложено так звану Конкордію.

Під час побуту Литвиновича в Римі 30 червня 1863 р. цісар Франц-Иосиф І іменував його львівським митрополитом, а Папа Пій IX потвердив його 28 вересня того ж року. З Галичини почали напливати до номіната побажання і вислови радости. По дорозі Литвинович затримався ще у Відні для викінчення деяких сеймових праць і у Відні в розлогій шкотській церкві прийняв палій (посох — символ митрополичого звання, – прим. ред) із рук Апостольського Нунція Фальчінеллі 27 грудня 1863 року. Зі своїм улюбленим Віднем розпрощався 25 лютого 1864 року. А 27 лютого в годині 9 рано на двірці у Львові нового митрополита привітали представники духовенства й чільні громади.

Дня 25 квітня 1864 р. митрополит видав Послання у справі своєї інтронізації. В цьому посланні митрополит титулує себе “Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, єпископ каменський, надворний прелат Його Святости папи, асистент папського трону, граф римський, член палати вельмож австрійської державної думи і сейму Королівства Галичини, член Академії Квіритів, доктор святого богослов’я і пр.” У цьому посланні митрополит заповідає, що його інтронізація відбудеться 5 травня цього року на празник св. Юра.

Маючи великі впливи в австрійського уряду, митрополит Спиридон вистарав субвенцію в сумі 164.000 золотих на розбудову й віднову капітульних будинків та розбудував їх і гарно відновив.

Митрополит Спиридон ще раз рушив із мертвої точки справу апробати крилошанських капітул у Львові й Перемишлі та у висліді цього Папа Пій IX окремим бреве з 12 липня 1864 р. потвердив обі згадані капітули. Дня 1 жовтня 1864 року відбулося у Львові величаве торжество потвердження львівської капітули, у якому взяв участь перемиський владика зі своїми крилошанами. Подібне торжество було у Перемишлі 23 жовтня, а на ньому був митрополит Спиридон із своїми крилошанами.

Як ми вже згадували, митрополит Литвинович іще як єпископ-помічник разом із крилошаном Малиновським багато напрацювався над так званою Конкордією. Папа Пій IX потвердив конкордію ще 2 березня 1863 року. Конгрегація Поширення Віри видала дотичний декрет 6 жовтня 1863 року, але щойно 19 листопада 1864 року митрополит Литвинович проголосив конкордію окремим посланням, подавши при цьому український переклад декрету Конгрегації Поширення Віри. Митрополит називає конкордію “вироком Пія IX про рівноправність нашого обряду з латинським, яким Папа взяв нас у оборону супроти насилля з боку поляків”. Дня 18 листопада 1864 р. цісар іменував Литвиновича цісарським тайним радником.

Митрополит вистарався про те, що Папа надав високі відзначення багатьом нашим світським людям, заслуженим для Церкви й народу. Митрополит Спиридон розумів, що проголошення блаженного Йосафата святим додало б великого блеску нашій Церкві й цілій справі св. З’єднання.

Як ми вже згадували в життєписі митрополита Яхимовича, в тому часі в Галичині зачалося польське верховенство. Поляки представляли українців, як непевних громадян, бо вони національно й політично тяготіють до своєї централі – до Києва. А Київ – це Росія! Тоді митрополит вніс до цісаря відважний меморіал-протест 1868 p., але цей протест не поміг нічого. За ціну польської льояльності цісар Франц-Йосиф І погодився на польське верховодство в Галичині. З цього приводу дехто робив закид митрополитові, що він не виявив у цій справі належної відваги. Одначе — на нашу гадку — згаданий меморіал митрополита з 1868 р. має досить гострі ноти рішучого протесту, але що ж міг митрополит учинити супроти цілого нового напрямку австрійської політики і державного ладу, що організувався на феодальних основах, а українці вже майже не мали тоді своєї шляхти і своїх дідичів.

Навіть при своїх митрополичих обов’язках Литвинович аж до своєї смерті займався у вільних годинах студіями святого богослов’я.

Уже як митрополит, Литвинович часто і з приємністю перебував у Відні – в місті своєї колишньої широкої діяльності. І зо свого улюбленого Відня привіз із собою зародки смерти. Ще в грудні 1868 р. поїхав до Відня зовсім здоровий і в доброму самопочутті, але у Відні гостро перестудився, з тією перестудою вернувся до Львова й поклався до ліжка, з якого вже не встав. Помер 4 грудня 1869 р. Похоронено його на Городецькому цвинтарі. Коли Городецький цвинтар закривали, то в квітні1880 р. відбулося перенесення тлінних останків львівських владик: Яхимовича, Литвиновича, Бохенського і чотирьох крилошан на Личаківський цвинтар.

Дехто вважав Литвиновича автократом. Інші називали його неопанованим і поривистим, ще інші мали до нього жаль за те, що він не був народним діячем такої міри, як Яхимович. Одначе те, що є головним завданням митрополита, — себто його праця для добра Церкви – Литвинович виконав успішно і похвально. Віднова святоюрських забудувань, потвердження обох крилошанських капітул, «Конкордія» і канонізація св. Йосафата – це безсмертні осяги Литвиновича. Найвлучніше буде закінчити характеристику Литвиновича словами єпископа Пелеша, який писав свою історію несповна десять років після смерти Литвиновича. Пелеш характеризує Литвиновича дослівно так: “Із природи здавався він вибуховий, але згодом став самою добротою, поблажливий і лагідний супроти всіх, що з ним стикалися. В цілому своєму житті й діяльності був вірним сином своєї Церкви і своєї нації. Литвинович багато доконав для своєї церковної провінції, але його вчинки були розчислені не на хвилину, а на далеку майбутність.”

Так характеризує Литвиновича такий вірогідний свідок, як єпископ Пелеш. Світла пам’ять заслуженого митрополита Литвиновича заслуговує на повну реабілітацію перед нашою історією.

(З книги “Митрополити київські і галицькі”, вид-во оо. Василіян, Торонто, Канада, 1962).

В.Савчук. Наш митрополит / В.Савчук. Митрополиче село Дрищів-Надрічне. – Бережани-Тернопіль, 2007. – С.11-16.