Богдан ОСТАП’ЮК
Дозвілля на Бережанщині
(спогад з юних літ)
Обабіч оспіваної у стрілецьких піснях Золотої Липи, яка повільно несе свої води лугами, ярами ка південь до Дністра, розкинулись села з чепурними, білими хатами, увінчані зеленню садів і лісів. Гора Лисоня зрошена кров’ю і засіяна могилами, вкрита навіки безсмертною славою Українських Січових Стрільців. Потутори, Конюхи, Пліхів, Куропатники, Вільховець, Посухів та інші села — це живі свідки стрілецької історії. Бережанщина — батьківщина Богдана Лепкого, славного співця галицького Поділля, який у своїх оповіданнях, нарисах, а зокрема у своїх різдвяних та великодніх віршах змалював красу цього чарівного закутка нашої батьківщини.
Бережанський гостинець пробігає рівнобіжно із Золотою Липою, проходить біля сіл Гинович, Жукова, Дрищева, Урманя, а далі веде до Поморян. Перед в’їздом до Жукова стояв на узбіччі, під горою, пам’ятник Т. Шевченка, який поляки знищили, захопивши Галичину. Над мальовничим ставом, що його з одного боку оточує ліс, а з другого гостинець, простягається село Урмань. Сама назва цього села вказує на те, що його історія в’яжеться з нападами татарів, які у своїх походах часто облягали бережанський замок та довколишні села. Вони, мабуть, стояли там табором, звідкіля й походить ця назва.
Перший раз приїхав я до Урманя малим хлопцем з мамою ще перед Першою світовою війною. Тут гостював я у свого вуйка сл. п. Теодосія Бортника, управителя народної школи. Нова 4-клясова українська школа була на той час однією з кращих в бережанському повіті. При школі був великий город і сад, в якому була вуйкова пасіка. В сусідстві зі школою, за садом стояла стара, дерев’яна церква. Парохом Урманя був тоді сл. п. о.Омелян Гавришо. З його сином, моїм ровесником Тосьом, грались ми в приходському саді та вганяли за освоєною, ласкавою сарною. До сну заколихував нас шум урманської греблі та ритмічний стукіт лотоків млина. Вранці будили нас лелеки, які прилітали з гнізда солом’яної стріхи сусідської хати, годуючи своїх малят. В 1917 й 1918 роках відвідав я двічі Урмань.
Але найкращі, незабутні хвилини юних років пережив я в Бережанщині щойно в 1920-30 pp., коли влітку кожного року, після закінчення навчання в тернопільській гімназії, гостював на вакаціях у своїх вуйків в селах Дрищеві і Поручині. Найбільшою моєю приємністю було ловлення риби п Золотій Липі. Звичайно мандрував я берегами Золотої Липи в напрямі урманської греблі, або протилежно у сторону Жукова. Не знав я ще тоді, що тими стежками уздовж Золотої Липи ходив колись ловити рибу Іван Франко (відомо, що Франко був завзятим рибалкою). У своїх мандрах по Галичині відвідав Франко, в товаристві Андрія Чайковського, о. Сильвестра Лепкого, батька Богдана, в Жукові вліті 1882 року.
Ловити рибу вибирався я удосвіта, коли село ще спало, коли щойно почало світати. І хоч Золота Липа невелика річка, то все ж таки водилося у ній багато різної риби. Були там щуки, коропи, лини, окуні, плотиці, лящі та інші, а крім цього й раки. Мої рибацькі прибори були дуже примітивні. Складалися вони з вудки, плетеної з волосіння кінського хвоста. Поплавець витісував я з вербової кори, а тягарці робив з олива, яке витоплював з голівок крісових набоїв, яких усюди валялося чимало. За вудило служив рівний прут ліщини. Лише гачки із зазубцем були єдиним фабричним продуктом… Як принаду для риби вживав дощаників (дощових хробаків), хліб або тісто з муки та конопляних макухів. Торбина на рибу, або звичайний шнурок доповняли мій рибацький виряд.
Ловлячи рибу, висиджував я на березі ріки у верболозах, або під вербами від досвіту до пізнього вечора, дуже часто без їжі.. . (в рибацькому запалі забував я деколи брати полуденок). Якщо риба клювала, або — як це говориться по-рибацькому — „брала”, то я не уважав на спеку, чи дощ) (нераз дощ цюрком стікав з капелюха на плечі й коліна і я промокав до нитки), але зосереджував всю свою увагу лише на один пункт, а саме на поплавець, який „то виринав, до потапав” … Окрім риби, ловив я раки, яких у плиткій воді, біля дрищівського млина, де поїли худобу, було багато. їх витягав я обережно і викидав на берег. Це здебільша були малі раки, за великими треба було пхати руки у прибережні нори… Пізно ввечорі, коли сонце вже давно пішло на спочинок, коли роси вкрили луги, а мряки серпанком оповили Золоту Липу, повертався я додому.
Деколи вибирався я з родиною на малини чи суниці до Конюхівського лісу, в якому залишилися ще свіжі сліди кривавих боїв. Збереглися стрілецькі землянки-окопи, ями, вириті Гранатами, і неначе живі свідки на сторожі, стрілецькі могили з березовими хрестами, заквітчані квітами та вінками, якими завжди піклувалися дівчата з довколишніх сіл. В Конюхівському лісі на зрубах чагарниках росли дикі малини, ожини, полуниці й суниці. Найкращі суниці росли довкруги ґранатних ям, наповнених водою, в яких відбивалися червоним, багряним вінком. З диких малин, які мали свій питомий смак і запах, виготовлялося соки, а з суниць варення.
З Дрищева мандрував я пішки 4 кл. „через гору” до сусіднього Поручина, щоб тут закінчити у вуйка свої вакації. Поручин лежить в яру. Серединою села пливе потік, а по обох його боках розкинулись хати. Високо нагорі стояла понад 300-річна дерев’яна церква, оточена старими липами. Довголітнім парохом Поручина був сл. п. о. Михайло Шараневич. Між церквою а приходством на горбі примістилася невелика школа, керівником якої був мій вуйко сл. п. Петро Бортник. Про Поручин і поручинську церкву писав В. Лепкий у своєму великодньому вірші:
„Ще й нині багу церковцю стару
З дубових брусів, наге на картині
Доріжка в’ється під гору,
Село лежить в долині.
… / наге сон являються мені
Сільських дівгат веселі хороводи,
Лунають співи голосні,
Немов весняні води…”
„Ще й нині багу церковцю стару
З дубових брусів, наге на картині
Доріжка в’ється під гору,
Село лежить в долині.
… / наге сон являються мені
Сільських дівгат веселі хороводи,
Лунають співи голосні,
Немов весняні води…”
В Поручині проводив я своє дозвілля з вуйком Петром на полюваннях. Спершу полювали ми на дикі качки, які прилітали під вечір з урманського ставу на поручинські поля. Качки любили „вечеряти” на гречаних покосах. Бувало, сховавшись за полукіпки, ждали ми нетерпеливо на вечірніх гостей. І, як злетіли вони на покоси, підіймали ми несамовитий крик та свист. Сполохані качки підлітали негайно в гору. В той момент гукнули постріли і кілька з них спадало додолу. Часом прилітали, чи прибігали куропатви під саму школу і вони теж ставали нашою добиччю. Згодом полювали ми на олені й сарни. Треба було го динами сидіти „тихесенько без гомону” в укритті проти вітру, бо мали вони знаменитий слух, а ще кращий нюх…
Але найбільші емоції переживали ми, полюючи на дики, чи пак дикі кабани, які у літній час стадами з’являлися на селянських полях. Особливо робили вони великі шкоди в картоплях, буряках та інших городніх культурах. Селяни палили вогні, стукали палицями об дерева, щоб в цей спосіб відогнати непрошених гостей. Полювання на сарни й диків вимагало деякого виш колу, який я під проводом вуйка пройшов. Коли ж надійшов се зон грибів, тоді бродили ми лісами графа Потоцького, шукаючи грибів, козарів і підпеньок.
В Поручині відбувалися влітку прийняття й забави з нагоди ім’янин чи уродин о. пароха, чи „пана директора”. Такі прийняття з танцями і забавами відбувалися у шкільній клясі або на приходстві. Тоді з’їжджалися гості з Бережан і сусідніх сіл. Отець парох мав гарні доні і тому в нього все було багато гостей. Всі ці забави-прийняття створювали щиру товариську атмосферу, скріплювали дружні зв’язки серед нашої інтелігенції.
Під час свого 5-ти, 6-титижневого перебування в селах Бережанщини кожного року, мав я змогу пізнати життя та звичаї наших селян. Чудова народна ноша дівчат, особливо вишивані сорочки, гаптовані кафтани, ґердани, традиційна ноша старих ґаздів і ґаздинь, незіпсована та незасмічена міською модою, живо збереглася в моїй пам’яті. Серед хлопців-парубків мав я своїх приятелів, членів „Лугу”, кооператорів і культ-освітніх робітників. Але усьому приходить кінець. Мої вакації-дозвілля кінчалися. Звичайно тиждень перед празником Успення Матері Божої, відомим колись славним відпустом на все Поділля в Тернополі, навантажений пляшками малинового соку та вінками сушених грибів повертав я до Тернополя. Треба було допомогти ще не біжці бабуні звести з поля решту збіжися та за кілька днів по вертатися знову до школи.
** *
Понад пів століття проминуло з того часу, коли я виїжджав на канікули в Бережанщину. Давно відійшли у вічність оо. Гавришко, Заверуха, Шараневич. 39 років тому помер на чужині поет Богдан Лепкий, якому доля не дозволила спочити на рід ній землі побіч могили свого батька в Жукові. Немає в живих колишніх моїх друзів, приятелів, які згинули в боротьбі з оку пантами або на Сибірі. В 1971 році помер також в Бережанах мій останній вуйко Петро. Тільки часом уві сні оживають картини чудових, квітучих лугів над Золотою Липою, причувається шум урманської греблі. Ввижаються струнконогі, ніжні сарни, які саме в той час, коли сонце на прощання слало свої останні промені на плесо урманського ставу, збігали стежечкою з лісу напитись джерельної води з „Бабиної криниці” (джерела). Залишились незабутні спогади з юних літ, які я проводив колись на дозвіллі у чарівній Бережащині.
Богдан ОСТАП’ЮК. Дозвілля на Бережанщині (спогад з юних літ). – Альманах Українського Народного союзу на 1981 рік. Річник 71. – Джерзи Ситі -Ню Йорк: Видавництво “Свобода”. – С. 252-255.
Схожі публікації
Дрищів-Надрічне в Літописі УПА: Том 50
Дрищів в Літописі УПА: Том 49
Біщівська парафія