Конфесійна трансформація

Отець Зеновій БІДУЛА в 1989 році очолив перехід парафій РПЦ до УГКЦ в Надрічному, Пліхові та Урмані, а в 1990 і в Мечищеві.

ІНФОРМАЦІЯ 
щодо конфесійних трансформацій духовенства і парафій РПЦ (УПЦ МП) до УГКЦ 
у 1989–1991 рр. в Бережанському районі Тернопільській області 

***

На липень 1988 р. в Тернопільській області постійно мешкали 17 греко-католицьких священиків і 38 черниць, більшість із котрих були пристаркуватого віку і тому активної діяльності не проводили. Проте тривав поступовий процес поповнення їх рядів молоддю (висвяченими у підпіллі священиками і облечиними черницями), яка під керівництвом старших священиків енергійно активізувала вимоги легалізації УГКЦ не тільки серед мирян підпільної УГКЦ, але й серед мирян легальної РПЦ.
Тому в 1988 р. значно збільшилася кількість заяв (понад триста) греко-католицьких віруючих із вимогами реєстрації їх громад і легалізації богослужінь, які надійшли на ім’я обласного уповноваженого в справах релігій, у партійні й радянські органи влади. Тернопільський обком КПУ відмовляв заявникам, усвідомлюючи, що реєстрація громад УГКЦ призведе до виходу близько 50 % віруючих (колишніх греко-католиків) із громад РПЦ. Щоб якось вплинути на них, зменшити існуючу напругу, Тернопільський обком КПУ дав вказівку обласному уповноваженому в справах релігій реєструвати раніше зняті з реєстрації релігійні громади і дозволити їм відкривати закриті храми РПЦ (у 1961–1964 рр. знято з реєстрації 311 парафій і стільки ж закрито храмів – 38 % від усіх тоді діючих), щоб у такий спосіб заблокувати активізацію віруючих підпільної УГКЦ. Таким чином, упродовж жовтня 1988 р. – жовтня 1989 р. в області зареєстровано 303 релігійні громади і стільки ж відкрито храмів у приналежності до РПЦ, що загалом із раніше діючими становило 792 парафії РПЦ, які обслуговували 320 священиків, у той час як вимагали реєстрації майже 50 громад УГКЦ, котрі обслуговували близько 20 підпільних священиків, яких не задовольняло таке хитре й підступне рішення обкому КПУ.
Тому поступово із підпільних богослужінь, греко-католики у 1989 р. активніше виходять на легальні, відкриті, незважаючи на те, що влада такі відправи не санкціонувала. Вони проводилися у Тернополі, районних містах, у селах на площах, на цвинтарях, біля могил жертв НКВС, фігур хрестів, закритих храмів. Несанкціоновані відкриті богослужіння у багатьох випадках проводилися скоординовано із обласними організаціями Української Гельсінської Спілки (далі – УГС), Народного руху України, КзУКЦ і мали не тільки релігійний зміст і мету, але й антирадянський,
український національно-патріотичний, і були, загалом, спрямовані на легалізацію УГКЦ і відродження Української держави. Вони охопили галицькі області і Закарпаття. Наприкінці весни – на початку осені 1989 р. тиск греко-католиків на місцеві органи влади ще більше посилився, від помірних вимог мирянські лідери, ієрархія і активне підпільне духовенство, активні віруючі миряни почасти в ультимативній формі вимагали від партійно-державної влади справедливих рішень щодо легалізації УГКЦ.
Отож, враховуючи зазначені внутрішні і зовнішні чинники, партійно-державна влада визнала право УГКЦ на свободу віросповідання, бо вже не могла більше протистояти руху за легалізацію, а з іншого боку, легалізація УГКЦ створювала позитивний міжнародний імідж М. Горбачову напередодні його зустрічі із папою Римським Іваном Павлом ІІ, яка мала відбутися 1 грудня 1989 р.
Тому 20 листопада 1989 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР опублікувала заяву про дозвіл на реєстрацію громад УГКЦ, що означало закінчення періоду підпілля.
Отож, греко-католики отримали право утворювати й реєструвати свої релігійні громади згідно із законодавством для релігійних організацій в УРСР, водночас й органи місцевої влади також повинні були дотримуватися закону щодо реєстрації громад УГКЦ. Однак органи державної влади прагнули контролювати процес відродження УГКЦ, мінімізувати його динаміку і, одночасно, у зв’язку з цим, зменшити втрати парафій і храмів протегованої РПЦ та дистанціювати греко-католиків від громадсько-політичного руху за суверенність України. Тому-то, хоча у грудні 1989 р. в області вже легально діяли понад 40 греко-католицьких громад, але влада не квапилася їх зареєструвати. Греко-католики таке гальмування розглядали як прагнення влади зберегти монопольний статус РПЦ в регіоні, що, по суті, заклало фундамент у міжконфесійну боротьбу за сфери впливу між греко-католиками і православними. Слід відзначити, що юридично УГКЦ, як інституція, отримала визнання і затвердження свого статусу аж 15 червня 1991 р., але це не означало її повної реабілітації.
Тим не менше, у 1990 р. влада повільно розпочала реєстрацію громад УГКЦ згідно із «Положенням про релігійні об’єднання в Українській РСР» від 1 листопада 1976 р., в якому передбачалося, що для реєстрації статуту громади необхідно мінімально 20 повнолітніх громадян даного віросповідання, які у виконком районної чи міської ради подають відповідні встановлені положеннями документа, а далі вони передавалися у вищі інстанції. Така процедура тривала до 23 квітня 1991 р., коли вийшов Закон Української РСР «Про свободу совісті та релігійні організації» у якому зазначено, що «для одержання релігійною громадою правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менше десяти» повнолітніх осіб мали право подавати заяву та статут на реєстрацію в обласні чи міські державні адміністрації, а релігійні управління, монастирі, духовні навчальні заклади тощо реєструвати свої статути в державних органах України у справах релігій.

Стоцький Я.В. Діахронія відродження парафій УГКЦ в Західних областях України (1989–1991 рр.) (на прикладі Тернопільщини) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Сер. Історія, 2015. – Вип. 1, ч. 3. – С. 52–73.

Повний текст наукової статті доступний за адресою:
http://catalog.library.tnpu.edu.ua/naukovi_zapusku/hystory/2015_1_3.pdf