Нещодавно закінчився перший модуль сертифікатної програми для українських священиків у Казахстані. У контексті програми завідувач кафедри богослов’я філософсько-богословського факультету УКУ Віктор Жуковський узяв інтерв’ю у священників, які служать для місцевих греко-католиків. Для початку – пропонуємо вашій увазі коментар Віктора Жуковського, його враження від побаченого, а нижче – досвід самих душпастирів.
Віктор Жуковський: Священиче служіння в Казахстані – це суцільні виклики: кліматичні, релігійні, політичні, фінансові. Кліматичні полягають у тому, що влітку тут до +40 градусів, взимку до -40; бурани, степи на сотні кілометрів без жодного деревця. Викликом є і національно-релігійні особливості тутешньої діаспори: свідомих українців греко-католиків небагато. Хто виїхав, хто асимілювався, а ті, що залишились, перебувають у чужому казахському, мусульманському середовищі з яскраво вираженими специфічними рудиментами пострадянського тоталітарного суспільства. Політичні виклики – це тотальний контроль влади над релігійною діяльністю і надзвичайно обмежені можливості для повноцінної душпастирської праці наших священиків з розсіяними по країні українцями. Є і матеріально-фінансові труднощі: слабка або взагалі відсутня матеріальна база, мізерна фінансова підтримка як від закордонних фундацій, так і від Церкви в Україні. Цього короткого переліку викликів достатньо, щоб зрозуміти не лише специфіку душпастирювання в Казахстані, а й те, яким рисами та знаннями повинен володіти священик у цих непересічних місійних реаліях.
Сертифікатна програма з богослов’я для священиків УГКЦ в Казахстані, яку розпочала кафедра богослов’я УКУ на початку грудня, має на меті посильно допомогти душпастирям знаходити відповіді на різноманітні виклики, з якими вони зустрічаються у своєму духовному та пастирському служінні. Це стосується питань місіології та душпастирювання, біблійної катехизи, канонічного права, морального богослов’я та біоетики, віровчення Церкви та духовного життя, інтерпретації суспільних проблем та християнських відповідей на них. Формат програми максимально діалогічний і дискусійний. Це добра нагода для обговорення викликів і трудностей місії в Казастані, не просто відсвіжити свої знання з богослов’я, а, в першу чергу, знайти спосіб, щоб спроектувати ці знання на вирішення конкретних пасторальних завдань у своєму парафіяльному контексті. Отож, як це переживають самі священики та монахині тут – ми можемо почути з перших вуст.
***
Отче Олеже, а яким є Ваш досвід?
Отець Олег Галушка: Я приїхав в Казахстан 14 лютого 2012 року з Тернопільської єпархії. Зараз служу в Сатпаєві. Це колишній табір, де осіло багато українців-політв’язнів, через що, власне, там поставили церкву. І хоча це маленький населений пункт, однак наші українці просили навіть Блаженнішого Любомира особисто, коли він був у Караганді, посприяти, аби в Сатпаєві, на поселенні, яке називають «Весовая», звели церкву.
Служіння тут хоч і не легке, але надзвичайно цікаве. Тут люди відкриті, тут є ота «земля», в яку постійно можна кидати зерно, тому що вони навіть самі просять про це. От, так буває, що після служби підходжу до парафіян, і чую: «Отче, ну, вчіть нас!» Кажу: «Ви ж уже це знаєте, адже були тут священики і до мене». А вони: «Ні, Ви нас учіть!».
При цьому, тут важко організовувати якісь навчання, катехитичну школу тощо, тому що людям доводиться тяжко працювати, і кожен тримається своєї праці. Тому ми проводимо навчання і школу під час Літургії (на проповіді, іноді також після благословення) чи після неї, і наразі ефективно. Ота спраглість Божого слова і відкритість людей захоплює мене.
Скільки Ви маєте парафіян – сімей, родин? Чи всі вони українці?
Отець Олег Галушка: Найбільше є дітей і внуків тих українців, які були заслані сюди, перебували у таборах. Значно менше українців, які приїхали сюди у пошуках землі. На нашу парафію приходять також німці, білоруси, багато росіян. Однак багато хто з них переставали ходити до храму з банальних причин – труднощі з доїздом, праця одного із членів сім’ї тощо.
Щодо богословської програми, яку я відвідав: хоча я закінчив свої студії ще в 2005 році, але за тиждень засмакував те, що вже забув. Такі курси, справді, якщо так можна висловитися, «розворушують» дещо «застояний» мозок. Впевнений, що вони потрібні для священиків, і було б добре, якби була можливість хоча би раз на три місяці так збиратися.
Схожі публікації
День Святого Миколая. Садочок (2024)
«16 днів проти насильства» (2024) [частина 1]
Голодомор (2024)